Вони обидва були схвильовані чутками про аварію і про комісію академіка Шальварського. Запевняли у своїй відданості і підтримці і питали, що їм робити. Нечаєнко відповів, що не посоромиться їх покликати, як тільки це матиме сенс.
У світлиці тьоті Голі точилася розмова між Аліною і Толиком:
— Ну — де Стелка?
— Пішла по хліб.
— А якщо ті причепляться?
— Ти їх уже провчив.
— Як подумаю: оце повитріщаються на неї та пороззявляють брудні пащеки!..
— Це правда...— Щось негарно пахтіло. Аліна почала принюхуватися.— Це правда... Словом можна так вдарити...
— Отож.— Толик з викликом подивився на Аліну.— Навіть батько Погорілець сказав, що тобі це вдається. І мушу сказати, між іншим, що я з цим згоден.
Аліну вразило:
— Дядь Лель? Він сказав, наче я — своїми словами — завдаю комусь болю?
— Сказав. А що — неправда? Ти що вчора казала, своєму батькові?
— Ой, я й забула. Ти ж фантазер. І базікало. А в мене аж руки затерпли.
— А ноги? — хмикнув Толик.
— Що — ноги?
— Затерпли?
— От ти нахабний. От нахабний!
Толик підійшов до столу і вагомо поклав* на нього кулак. Сказав сердито:
— Щоб ти знала. Одне діло — для сміху. Тут я, може, й грішу. А інша справа, коли я переказую слова батька Погорільця. Я ніколи не брешу, щоб ти знала, я зневажаю людей, які це роблять!
Аліна визирнула на кухню:
— Що це в нас так... пахне?
— Пахне? — здивувалася тьотя Голя.— Може, борщ? Я борщу наварила, будемо вечеряти.
— Ні, борщ так не пахне.
— То може —— не пахне, а вони? Так би й казала, то ж я у піч заклала брикету, то в нас, девочки, такий вонючий брикет, а тоді нічо, розгориться і весь поганий дух витягне!..
Прибігла Стелка. Хліб у "Сільмазі" продано, треба послати Тольку на той кінець села у "Продукти", він довгоногий, за півгодини обернеться. Олесь Погорілець поїхав із бригадиром на ферми — дивитися, що там їм болить чи кортить, а просто з ферми його привезуть сюди.
— Я й пляшечку по случаю знайду, девочки,—сказала тьотя Голя.
Дівчата зайшли у світлицю. Толик сказав:
— Мені потрібен Іван Гнатович. Батя — як мінімум. Така класна ідея... Хоч їдь у Харків. Та ні, Алько, серйозно.
— Кінчай, Муше, дзижчати та біжи по хліб.
— Ви тільки послухайте.— Толик окреслив рукою в повітрі велике коло.— Дивіться, всі лопатки по колу припаюють срібним дротом до сталевого бандажа. Виходить суцільний диск. Я подумав: якщо на кінцях лопаток поробити отвори і пропустити бандаж крізь них...
— Стел,— покликала Аліна,— дай йому двадцять копійок.
— Кажи, Толь!
— ...Під час роботи — відцентрова сила... так зате ж лопатки самі собі шукатимуть найкращу позицію, це зніме перенапруження в диску!..
— Мух! На іобі двадцять копійок. Одну чорну хлібину. Як вітер.
Стелка вийшла на середину кімнати.
— Не смій ходити! — сказала вона Толикові. І до Алі-ни: — Хоч би придурилася, що слухаєш, хоч би глянула на людину людськими очима!.. Куди вже там, ми ж, як завжди, у прострації!..
,— Це ти про мене? — здивувалася Аліна.— Прострація! Де й слів таких вумних набралася!
— Вумних?! — Стелка сторопіла. І нараз увімкнула жестикуляцію. Обидві руки її почали рухатися швидко, аж мерехтіли білими долонями, наче тих долонь було десять, а пальців за сотню, і за ними ледве встигав язик:— Ну як же! Де вже нам, сірим, ми рилом не вийшли, щоб слова вумні знати! — а руки показали, де буває рило.—
У нас, значить, так: перед Рюриком тихша води і нижча трави, Рюрик бовкне — наче сам господь бог висловився, бо той Рюрик має тебе за ляльку, а Только тебе любить, він до тебе — як до святої, от ти й топчеш його ногами, нічого, стерпить! — і руки, і вся постать її, трохи випере--дивши слова, відтворили і низьку траву, і дзвін, що бовкає без глузду, і господа бога, що поглядає з небес на грішний світ, а потім пішли в діло й ноги, показуючи, як топчуть Толика.
Аліна промурмотіла:
— Ти стаєш схожа на свого діда.
— Мій дід — геній, спитай хоч у Погорільця!
І тут розчинилися двері, і на порозі постали Олесь Погорілець і тьотй Голя. При цьому господиня торохтіла:
— Ну оце, будьте в нас як вдома, скоро й повечеряємо, так ви ж роззувайтеся, це ж ковйор, ногам тепло, ми тут усі ходимо босі, як по землі, так воно, кажуть, здоровіше, а я пішла собі по хазяйству...
Толик пішов по хліб. Кілька хвилин у світлиці стояла мовчанка. Стелка зітхнула і сказала: ,
— Олесю Степановичу, ви дорослий, поясніть!.. Кругом залізо, все мерехтить, гуркоче, сходить вогнем і димом, все нам треба поспішати, все ми не встигаємо і боремося, боремося, щоб устигнути... Нема часу придивитися,
— Про що ти?
— Про ніжність,— пояснила Стелка.— Яка ніжність? Ви знаєте?
Погорілець скептично похитав головою, подивився на дівчат уважніше, зазирнув кудись у себе і знову похитав головою. Він бачив подумки темнооке бліде обличчя і відчував велику ніжність, і вголос сказав:
— Найтяжче, дівчатка,— це відчувати безсилля проти обставин. В мене така філософія: треба робити, треба діяти, обставини виникають з діла, ділом вони руйнуються. Та раптом зустрінеш таке, що станеш... і не знаєш, що далі...
— Яка правда! — сказала Стелка.
Аліна спаленіла. їй раптом уявилося, що Погорілець говорить про неї і про себе: він удвічі старший, він давній друг тата, а вона змалку товаришує з Толиком,— ось де вони, рокові обставини!..
Ой боже. Що за мана?
Вечеря пройшла для неї у стані химерного відчуження 106 * від реальності: часом вона придивлялася до тьоті Голі й думала: "А хто це?.." — а за хвилину починала нервово поглядати за вікно, щоб зрозуміти: "Де ж це ми?.." Придивлялася до Стелки і Толика, які все перешіптувалися і таємниче, самими краєчками вуст, пересміхалися... Аж після вечері якось дала собі ради і невпевнено покликала:
— Дядю Лель... Ходімо поговоримо... Та й оті двієч-ко... аж рвуться на вулицю!..
За порогом розійшлися: Стелка з Толиком в один бік, Аліна з Погорільцем — у другий.
Сонце вже сіло, на заході опадала червона заграва, і над нею напрочуд яскраво засвітилася смарагдова смуга, наче за тою загравою було ще одне, якесь зелене сонце, і воно не збиралося гаснути.
Вулиця, якою побрели Аліна з Погорільцем, бігла на схід, на Чайку. Там небо вже стало темно-синє, і громаддя ДРЕС вламувалося у нього густо-фіолетовим контуром, але на височенних шпичках димарів стояли сторч три яскраво-золотих хмари диму із рожевими м'якими боками. То було видовище рідкісне і пронизливе своєю красою, через це Аліна і Погорілець довго мовчали.