— Тьотю Голю, а ви хіба хто?
— А я заступник бригадира по овочах, буду гондеч-ки за горбком, тут близенько, кілометра три...
— Шість! — докинув хтось із місцевих, —...кілометрів шість, й ж кажу, близенько, якщо
рому що треба, прийдете, кожне займає рядок ~— пішло-пішло-пішло, а хлопці зноситимуть ящики гой туди до Дороги, тільки ж дивіться, щоб хворі із отима зеленими цятками...
— Що то,— запитала Аліна,— то такий помідорний рак?
Тьотя Гол я йідказалаї
— Рак чи не рак, а робіть так? Дєвочки, а скіки урем'я?..
І пішла.
Дівчата і хлопці зайняли рядки і пішли-пішли-пішлй, спочатку жартували, перегукувалися, раділи своєму екзотичному вбранню, дівчат особливо тішили з вечора одержані кирзові чоботи — всі як один великих розмірів,— і вже скоро Аліна дістала прізвисько "Афродітка в керзачах", а Толик — "Фавн у кухвайці", а ще серед них були "Велика Гера помідорової матері", "Меркурій з ящика",— та невдовзі почала огортати втома і сп'яніння від польового повітря, і пригріло сонечко — разом із повними ящиками поскладали на межі зайвий одяг і далі до самого обіду працювали мовчки.
При вході до їдальні иа сонечку грілися три молодики і придивлялися до дівчат, котрі, умившись, сходилися на обід. Один з них звівся на ноги і, коли поруч опинилася Аліна, ухопив її за руку.
— Ну, киця?..
Толик ішов трохи позаду, та в одну мить рука молодика відлетіла вбік, і дві пари їхніх очей вп'ялися одне в одного. Толик сказав хрипким голосом:
— Щось я тебе не бачив у полі. Молодик розтягнув рота до вух:
— Дорогу пролетаріату! /
— Ну шо, ну шо, забавляєтеся красівим разговором?! Ну, Шатун, ти й тут...—то надійшла тьотя Голя, і дивно: той, кого назвали Шатуном, стушувався і улесливо поздоровкався:—Добренького вам здоров'ячка, Ольго Сидорівно, як поживаєте?
— Вже набралися? — спитала тьотя Голя.
— Лічно я — пообідав з пляшкою пива,— сказав Шатун.
— А другу?
— А другу ще до обіду.
— А третю?
— А третя не щитається!
Після обіду, коли дівчата і Толик, що не відходив від Аліни, забігли до хати, тьотя Голя заклопотано пояснила:
— Од фуліганів дальше, то в нас найлуччі фуліга-ни — Шатун, ніхто й не зна, як звати, кажиця, Фролов, а тоді той Михаїл, син Никандрихи, то їсть Хрюпа, а третій Антоник, був колись хлопець, а тепер чортій-що, зветься — Сивуха, грамотний, а дурний, од них подальше,— як залізяка з ДРЕСа коло них упала, все село жаліло, що не влучила, казали навіть, що то господь бог погано прицілився, ну то як, дівчата, з нормами до обід? По двадцять ящиків утяли?
— По десять...
— А я вісім...
— Я цілих дванадцять, спини нема, руки одпадають!.. Денна норма була — сорок ящиків помідорів на душу.
— Нічо, в перші дні ні в кого не бува, то вже на третій або четвертий день — нічо, будете випольнять, ще й заробите, ви лиш гляньте он у двір на мого Рябка — такий старий собачка, але апетит хороший, учора з сільмагу принесла мороженої риби, так він за раз утнув дві рибини, якщо фулігани чіплятимуться, спускайте з цепу, може, хоч гавкне та злякає, девочки, а скільки урем'я?
Аліна ще до обіду помітила біля контори чорну "Волгу", та якось не придивилася, аж оце з'ясувалося, що то приїхав Нечаєнко. Спочатку він був у конторі, а потім у супроводі бригадира Прохора Степановича Ясненка і почту із службовців обійшов гуртожиток для робітників, кілька хат, де розмістилися дівчата, їдальню і комору, про щось домовлявся, із чимось не погоджувався—службовці зазирали йому в рота, бо такого ще й£ було, щоб сам Нечаєнко прибув у справах використання робітників на польових роботах, тільки Про-хір Степанович зберігав свій скепсис і веселу пихатість. Він казав:
— Це можна, Іване Гнатовичу, не сумнівайтеся: у суботу ввечері я й автобуса не пожалію, всіх одвезу до електрички, а в понеділок зранку зустріну, зразу видно — народ хороший, перший день працювали погано. Це ясненько. Ладно. Якщо м'яса схочуть виписати додому — пожалуста, це в наших силах. А скажіть... Правду кажуть, наче й ваша дочечка тут?
— Кажуть, живе у Ольги Сидорівни. Є така?
— Он хата, Іване Гнатовичу, але краще я її заберу до себе, моя стара і їсти зварить, та й умови — в мене ж і ванна є, а в Гольки не теє... Ходімо та й заберемо.
— Вона буде зо всіма. І, пробачте, я піду, хочу побачиться...
— Це ясненько. Ладно,— сказав Прохір Степанович.
Аліна з подругами і Толик уже вирушали в поле, коли Нечаєнко підійшов до їхньої хати. Наближаючись, він суворо кущив брови і ховав очі, щоб не видно було хлоп'ячої його посмішки, та врешті не стримався. Аліна сміялася. Усі разом погомоніли про перший день роботи, норми, обід, одяг, розповіли Нечаенкові про свої античні прізвища, і він сміявся разом з усіма і сказав Толику, що завтра до них заїде Погорілець, а тоді всі потяглися у поле, стараючись наздогнати тьотю Голю; Нечаєнко з Аліною ішли позад усіх.
— Зранку дзвокив із Чайки на завод,— сказав Нечаєнко,— тобі привіт від Рюрика.
— Дякую...— мовила Аліна.— Що ж він там?..
— Правду сказати, він там запекло бореться проти мене.
— Проти тебе? Та ні!..— вона подивилася на батька і раптом занурилася у себе саму, лице стало відсутнє і заклопотане, і коли Нечаєнко торкнув її за лікоть: "Ну?"— вона глянула здивовано: — Що? А, проти тебе... Знаєш... Пд! Ти просто не розумієш, що ситуація грізна,— Аліна не дивилася на батька, бачила тільки польову дорогу і спину Толика, який відстав від гурту і, напевне ж, їх слухав, і говорила тоном підозріливої і вредної вчительки.— З Шальварським не борються. Тобі не слід вимотувати із себе і з усіх нас кілометри нервів, комісія все одно повезе свій висновок: вся біда у твоїй лопатці!
* Вона сама дивувалася своїй сміливості, такій незвичній зрілості своєї мови, забувши, що повторює міркування Рюрика, і була від себе майже в захваті, Нечаєнко обережно запитав:
— А коли ні? Коли корінь зла у чомусь іншому?
— Цьогб не можна довести! Він почав важче дихати.
— Аліног скепсис — найвищою мірою деструктивне явище, а для людини молодої—явище неприродне. Анти-природне.
— Скажи ще: аморальне.
— Так, у цьому роді.
— У тебе тяжка воля,— сказала Аліна затято.— Ти всіх підминаєш, і сам цього не помічаєш. Це може принести всім нам велике лихо. Ти не визнаєш ніякого впливу. Тобі б добре було зайнятися чистою наукою.