Вона всміхалася тепер несміло, погляд блукав у гли* бині вулиці, десь по білих ліхтарях, ухиляючись від По-горільцевих очей.
— А тут ви звідкілясь виникли... знаєте, матеріалізуй валися, як у фантастів... взяли мене на руки і винесли з того жаху, а Рюрик іде просто по повітрю, руки простягає, хоче мене забрати, а ви не віддаєте... а тоді я сама пішла до нього...— і тут прорізався у неї той її противний голосочок: —А рідний папаша як закричить услід нам із статора: "Ой, біда, ой, біда!.."
Вона тихенько засміялася, він теж, вона не ховала погляду: очі-мигдалини виблискували полохливо, жовто-зелені кружечки бігали по обличчю Погорільця. Голос її наче зламався, коли вона мовила:
— А совість щемить, що ми там батька у статорі залишили, бо там дуже холодно.
Аліна сіла у фургон, і Погорілець пообіцяв заїхати до неї в Лиманівку.
Фургон котився асфальтом, вибираючи фарами із темряви звивистий потік дороги, і дівчині було і щемно, і лячно, і щасливо, як колись веснами бувало: ворухнеться повітря — душа відповідає криком нестерпного чекання, залопоче листя — хочеш вдихнути цілий світ, щоб угамувати хвилювання, од якого серце так б'ється, що чути, як ребра гудуть, або ж спиняється зовсім, аж душа западає.
Вона чекала щастя, сама не знаючи звідки, і ще не відала, що в цьому житті горе і щастя зрослися, як сіамські близнята.
Всі полягали спати. Дем'янко у своїй кімнаті спав тихо, Погорілець у своїй — хропів. Нечаєнко щільніше зачинив двері і подзвонив у Харків. Ганна Іванівна відізвалася відразу, ніби у цю нічну пору сиділа біля телефону і чекала дзвінка.
— Льова не озивався? — спитав Нечаєнко.
— Дзвонив. Хвилюється за тебе. Каже, що тобі треба бути вдома і лежати.
— Змін ніяких? Не казав?
— Ні.
Після цієї розмови він собі подумав: "Якби Музиці стало гірше — ми б тут уже знали. Так що: спокій. Льова — справжній чаклун, він зробить усе..."
Але спокою не було. Нечаєнко відчував себе на по" розі рішення — тільки воно ще не сформувалося, воно просвічувало десь здаля, як тьмяна і розмита пляма сонця крізь щільний туман.
Вирішив лягати спати. Зранку було таке відчуття, ніби, виїхавши сьогодні на Чайку, він залишив поле бою за Шальварським. Тепер це минулося. Стара істина: негативний результат — це також результат, тепер можна йти далі... (Куди?* Те саме непевне світло крізь імлу...).
Він дивився на своє відображення у круглому дзеркалі... В руках була електробритва. Глянув на годинника — перша ночі. Що це? Він надумав серед ночі голитися! Повна відсутність контролю над вчинками. Про таке нікому й не скажеш. Він аж упрів від сорому і поспіхом сховав бритву і дзеркало у тумбу. Він дуже втомився. Так-так, все як і було: холодний лоскіт у самій середині грудей, між легенями, лоскоче вперто і невтомно, цілісінький день. Він скинув годинника, поклав перед собою, а тоді сам собі зміряв пульс. Вийшло сто. Забагато. Зранку було дев'яносто шість. Льова уже поклав би його в ліжко силоміць. Сьогодні він працював у незвичній обстановці, оглядав понівечену машину, сьогодні нерви були вкрай напружені... Як і вчора.
Він ліг у ліжко і вимкнув бра. Відразу засвітилося вікно, бо щогла вуличного світильника стояла поряд з під'їздом. За п'ять хвилин заснув. За півтори години прокинувся. Було пів на третю. Вдаватися до аутогенного заколисування не було снаги, втома в'язала тіло, а мозок працював запалено. Де, де воно, остаточне і точне рішення? Світобудова втратила гармонію, це було нестерпно і страшно. І він чомусь згадав...
Вони залягли під мінометним вогнем на околиці Харкова за зруйнованим крематорієм. —Поруч із цегляними стінами, урівень з землею, на залізобетонному перекритті, що розірваними краями нависло над глибочезним підвалом, лежали крупнокаліберні артилерійські снаряди. Мабуть, гармату німці відтягли, а боєприпаси лишили. Вісімнадцятилітній солдат Ваня Нечаєнко старанно втискувався у землю і напружував слух, щоб за посвистом і вибухами мін не проґавити команди.
І тоді пішла ота міна, і він зрозумів, що то вона. І вона гахнула поблизу крематорію, і осколки просвисті-ли над головами хлопців, а тоді від струсу один із снарядів покотився по бетону — і вже Ваня не міг відірвати від того снаряда очей, бо він мусив впасти у підвал і вибухнути, а від нього — вся ота купа, і тоді тут не лишиться нічого живого,
Снаряд котився і котився, довго, невблаганно, І докотився до краю і впав у підвал... І Ваня Нечаєнко вмер, а потім ожив, бо снаряд не вибухнув.
Життя — нитка тонкого прядива, її так легко обірвати, поки його проживеш, скільки разів пройдеш за мить від обриву.
Тим більш. Важливі рішення повинні бути безпомилкові.
Нечаєнко засвітив світло, підійшов до книжкової шафи і, не розчиняючи дверцят, почав шукати підходящу книжку. Знайшов. Оноре Бальзак, "Життя холостяка". Не дуже товста, нечитана і, судячи з густого тексту, майже не помережаного діалогом, досить нудна.
Нечаєнко читав дві години. Справді, то була смертельна нудота, і весь цей мудрований текст він сприймав як потік нецікавої і непотрібної інформації, раз по раз він відкладав книжку і сам собі казав: "Хіба я вже втратив здатність сприймати мистецтво? Та ні ж бо, до цього ще діло не дійшло!.." — і знову занурювався у цей потік і, читаючи, зосереджувався на якихось окремих фразах чи висловах і знову дивувався: "Такі речі,—читав він,— штовхали її в урвище материнської несправедливості", і це речення здавалося йому взірцем несмаку, а потім його увага в'язла в іншій фразі — і він перечитував: "...Для жінок легше бути хорошою жінкою, ніж хорошою матір'ю" — і він усвідомлював, що це є претензійна дурниця/ і сам собі казав: "Але ж Бальзак — геній! Хіба я не страждав над "Втраченими ілюзіями" і "Шагреневою шкірою" у кращі свої роки, коли все на світі сприймалося із вразливістю дитини і з мудрістю дорослого?"
Врешті вирішив, що до рук йому потрапила книжка, яку слід визнати творчою невдачею геніального француза, і він відклав, знаючи, що ніколи в житті не зробить спроби її дочитати.
Після цього Нечаєнко подумав, що завтра треба розпочати демонтаж зруйнованої турбіни, і задля цього Погорільцеві доведеться ще побути на Чайці. Що завтра йому, Нечаєнкові, треба заїхати в Лиманівку і подивитися, як влаштована "на помідорах" заводська молодь.