Та хто її міг відвідати чи передати ? Мати померла перед її очима, а батько був десь на війні. Сусіди ж навіть не знали, де перебуває дитина.
Бабусі-санітарці шкода було маленької сирітки, і вона сама приносила Галі з дому солоний огірок та шматок хліба, при тому казала:
— Галю, а тобі передача є!
— Мені передача?! — радісно і здивовано, підносячи рученята, питала вона. — Хто ж це мені передав? — А через хвилину, глянувши на огірок з хлібом, додавала:
— Це, бабусю, мабуть, ви самі принесли?
— Е, ні, це передача від когось, — не признавалась санітарка. І Галя рада була, що й її хтось не забув.
Ходити їй покищо заборонялось, і вона цілими днями сиділа на ліжку та бавилась найпростішими іграшками. Найбільше серед них було маленьких пляшечок з-під ліків та картонових коробочок.
Галя поволі зробилась балакучою й цікавою до всього, а особливо любила, коли хтось із хворих читав їй або розповідав казочки. Вона любила й сама розповідати. А коли хтось у розмові згадав, що її маму забито, вона, поважно зморщивши чоло, поправляла:
— Ні, тіточко, мами не вбито, її поранило, і вона сама померла.
Час швидко минав, десь гримали гармати. Злиденні харчі в лікарні не кращали, але обличчя дитини ніби стало здоровішим. Проте всі дні для Галі були однакові, схожі один на другий. Так непомітно прийшли й Різдвяні Овята. І, хоч десь поблизу, точилась жорстока війна, в лікарні було скрізь прибрано по-святковому. До багатьох хворих приходили знайомі, щось приносили з їжі, розповідали про жахи війни. Тільки до Галі ніхто не приходив, і вона із заздрістю поглядала на тих щасливих, кого хтось відвідував.
Але несподівано на саме Різдво про Галю всі в лікарні заговорили. Після півдня, ледве встигли пообідати, як розчинилися до лікарні двері і в коридорі з'явились ті самі два військові. Вони впізнали відразу бабусю-са-нітарку, і, привітавшись, один з них запитав:
— Наша знайома, яку ми привезли колись, ще тут?
— Санітарка спочатку не зрозуміла, про яку знайому вони питають, а потім, усміхнувшись, сказала:
— Це ви, мабуть, про Галю питаєте?
— Так-так, про Галю! — радісно відповіли обидва разом.
Поскидавши свої засніжені шинелі й накинувши білі халати, які їм винесла санітарка, вони зайшли до дитини:
—■ Це, Галю, до тебе гості, — сказала з радістю бабуся, показуючи на військових.
Дівчинка спочатку зніяковіла з несподіванки, взяла кінчик пальця в рот, не знаючи, що їй належить робити, і дивилась на них своїми великими синенькими очима. Бо вже минув місяць, як вони її привезли, і вона про них майже забула. Та коли побачила, як, розгорнена з паперу, перед нею стала зовсім маленька ялинка з прикрасами, а до її рук попали ще й два пакуночки з ласощами, обережно взяла й мовчки, мов зачарована, дивилась то на ялинку, то на пакуночки, то на несподіваних гостей, і, здавалось, не вірила, що це, нарешті, і їй принесли гостинців і прийшли відвідати.
— Христос родився! — привіталися до неї військовики, а вона вже з цікавістю розкривала пакуночок з цукерками, які під час війни були великою несподіванкою. Санітарка тим часом розповіла їм, що хвора вже поправляється, що рани майже загоїлись, і вони, вдоволені цим, побувши хвилин з десять і поцілувавши на прощання сирітку, пішли геть.
— Тепер у тебе, Галю, передача, гостинці, кращі, ніж у нас, — казали їй сусіди по кімнаті, — коли пішли несподівані гості.
Незабаром поприходили до неї глянути на чудову ялинку кілька дітей з інших палат. А вона, рада й усміхнена, всім давала по цукерці й розповідала, хто це їй приніс.
Увечорі, зайшовши до палати, де була Галя, бабуся-санітарка розсміялась: на ліжку сиділа Галя, розіклавши свої солодощі в кольорових папірцях, і їла огірок з цукеркою.
— Ви смієтесь, бабусю, — казала вона вдоволено, — а воно таке добре, таке добре!
Всі сміялися з Галиних витівок.
Вільям Сароян
ҐРУНТ ПІД НОГАМИ
(Вільний переклад Дм. Чуба)
Моя кохана бабуся, Боже її благослови, вважає, що всі люди мусять працювати.
— Мусиш навчитися робити щось корисне для людини: щось із глини, з матеріялу, з дерева чи з металу. Молодій людині не можна не знати якогось ремесла. Чи є, справді, щось, що ти вмієш робити? Чи вмієш зробити хоч звичайний стіл, стілець або миску, килим чи горнятко на каву? Чи вмієш ти взагалі щось зробити?
І моя бабуся подивилася на мене допитливим оком. А потім розповіла мені таку пригоду:
—Якось був у Персії король, — сказала бабуся, — який мав сина. Той син полюбив доньку вівчаря. Королевич пішов до свого батька й сказав:
— Мій пане й господарю! Я кохаю вівчареву доньку й хочу одружитися з нею.
На це король йому відповів:
— Я король. Як би то виглядало, якби я був одружений з вівчаревою донькою? А ти ж мій син. Коли я помру, то ти будеш королем.
— Мій пане й господарю, я того не знаю, але я кохаю цю дівчину й хочу зробити її королевою.
Король з того побачив, що Господь благословив кохання його сина до дівчини, і відпвів:
— Пошли до неї посланця.
Королівський посланець пішов до дівчини й повідомив її, що королевич її кохає й хоче з нею одружитися. А дівчина запитала:
— Чи він уміє працювати?
— Як? — здивувався посланець. — Він син короля й може не працювати!
А дівчина на це каже йому:
— Він мусить навчитися щось робити!
З тим посланець і вернувся до королівських палат.
— Вівчарева донька хоче, щоб ти навчився якогось ремесла. Чи й тепер ще хочеш мати її за дружину? — запитав король королевича.
— Так. Я навчуся плести мати з соломи.
І королевич став учитися плести мати з різними взорами. За три дні він сплів три мати. Знову послали до дівчини, щоб їй показати ті мати. >
Дівчина прийшла з посланцем до королівських палат і одружилася з королевичем.
— Одного разу, — розповідала далі моя бабуся, — пішов королевич вулицями міста, зайшов до корчми й сів до столу. В тій корчмі господарями були злодії. Вони схопили королевича й замкнули його у великій темній кімнаті, де вже було багато знаних у місті людей. Багатьом із них загрожувала смерть. На щастя королевича, злодії не знали, хто він. Коли вони спитали королевича, хто він, то той відповів: "Я роблю мати і продаю їх за великі гроші". Злодії принесли йому соломи й наказали робити з неї мати. За три дні королевич сплів три мати і сказав злодіям: "Занесіть ці мати до королівських палат. Там вам заплатять по сто двадцять золотих за кожну".