Взагалі Тарас Шевченко був дуже доброю людиною, він любив не тільки дітей: пестлива ніжність поширювалась у Шевченка навіть на тварин: не раз обороняв він кошенят від недобрих хлопчаків, а пташок, прив'язаних на мотузку, іноді купував у дітей і випускав на волю.
ЯК ШЕВЧЕНКО ПОЛЮВАВ НА ТИГРА
Цікавим і майже невідомим випадком у житті Тараса Шевченка є його участь у полюванні на тигра у 1848-му році, коли він був на засланні. Це було над річкою Сир-Дар'єю, за 70 кілометрів від Каспійського моря, де наш поет саме перебував в укріпленні Раїм.
Ця місцевість, загарбана Росією, в ті часи була ще мало відомою, а сама річка була ніби кордоном: по той бік кочували киргизи-^каракалпаки, найвойовничі-ше киргизьке плем'я, а по цей бік були розкинуті російські укріплення, а вздовж річки тяглися скрізь болота, порослі величезним, у шість метрів заввишки, очеретом, у непрохідних хащах якого знаходили притулок безліч різного водяного птаства, а також дикі кабани, тигри, гадюки тощо.
З цього Раїмського укріплення Шевченко не раз відпливав в експедицію до Аральського моря. Для Шевченка це місце заслання було значно кращим за інші: за півтора року перебування в експедиції та в кріпості він написав кілька десятків поезій та намалював багато картин.
Але про цей період у житті Т. Шевченка збереглося тільки два спогади військовиків тієї залоги, звідки й довідуємось про обставини того життя.
Та хоч ця місцевість була віддалена від баз постачання й оточена неозорими сипучими пісками, з харчами там було для всієї залоги дуже добре. Солдати цілими командами ходили на полювання, набиваючи таку кількість диких кабанів, качок і фазанів, що цього було досить для харчування. Навесні яйця диких птахів привозили до укріплення возами.
Проте, як бачимо з спогадів, Шевченко не любив полювати, і був лише один випадок, коли наш поет брав активну участь у полюванні на тигра.
Почалося з того, що один тигр почав учащати до стійбища мирних киргизів, що складалося приблизно з 40 невеликих возів з напнутими халабудами, що по-киргизькому звуться юламейки. І цей тигр майже кожної ночі забирав, то верблюда, то верблюденя, то вівцю. Киргизи кілька разів міняли місце, переїжджаючи далі від цієї небезпеки, але хижак знаходив їх і там. Зрештою, він так знахабнів, що, не боячись людей і з'ївши верблюденя, спокійнісінько розлягався тут на нічліг. До речі, киргизьке стійбище або табір розміщується завжди так, що їхні юламейки стоять колом, лишаючи посередині вільне місце для худоби.
Виспавшись на киргизькому подвір'ї, тигр ліниво потягувався й повільною ходою, ні на кого не дивлячись, ішов на день в очерети, а на ніч знову повертався до стійбища.
Та доки він брав верблюдів та овець, киргизи особливо не хвилювалися. Але скоро непроханий гість почав хапати дітей. Тільки було яке дурне киргизеня в пізній час висуне свого носа, тигр зразу ж і схопить його. Цього було вже забагато, і киргизи зібрали раду, де вирішили забити знахабнілого гостя. Киргизи добре знайо-
мі з лазурями й силою тигра, а тому запросили ще й сусідів. Зібралося їх чоловік сто. Оскільки влада забороняла їм тримати рушниці, то вони озброїлись списами, шаблями та луками. Засівши поза своїми юламейками, вони чекали. Незабаром прийшов і тигр.
На команду керівників, всі вихопилися й посунули на здивованого і страшного хижака. Тигр випростався, вигнув спину й чекав. Киргизи підступали ближче й ближче, виставивши поперед себе ціле коло списів. Нарешті, тигр скочив і почався бій, який закінчився тим, що тигр утік, правда, весь у ранах, але на місці бою залишилося вісім забитих киргизів та ще з двадцять страшно покалічених, понівечених, з відірваними руками, перебитими ногами, пошматованими грудьми.
Двадцятеро з них були відвезені до укріплення на догляд військових лікарів, звідки небагато повернулося назад.
Боялися тигрів і солдати, бо зброя в ті часи була дуже недосконалою. Тим часом чотири козаки-мисливці з укріплення забили величезного дикого кабана (вепра). Його сяк-так витягли спільними силами з очеретів і кинули на березі, збираючись наступного дня вранці приїхати возом. Та до ранку половину двадцятипудового*) кабана хтось з'їв. На раді, що зібралася з цього приводу, вирішили залишити кабана на місці, спрямувавши на нього кілька укріплених рушниць.
Так і зробили: на спеціяльних підставках закріпили рушниці, а від кабана до курків рушниць протягли мотузки. Отже, як тільки звір зачепить мотузок, або смикне, або потягне кабана, то рушниці вистрелять. В цих прилаштовуваннях, як бачимо з спогадів, Тарас Шевченко брав найактивнішу участь. Наступного ранку, коли прийшли, то всі рушниці були розряджені, а поблизу кабана побачили калюжі крови, а криваві сліди вели до піщаних горбів у глиб степу.
Зрозуміло, що когось було тяжко поранено. Проте тільки увечорі гурт сміливців зважився піти по слідах крови. Тигра знайшли неживим майже за кілометр від місця засідки, у ньому було шість куль. Шкура цього царя очеретів, не враховуючи хвоста, сягала чотирьох
*)Пуд: 16 кілограмів. 108
аршин, тобто два з половиною метри.
Правдоподібність цієї події бачимо і з того, що серед малюнків Шевченка знаходимо також і зображення тигра.
РІЗДВЯНИЙ ПОДАРУНОК
Було ще зовсім рано, коли рипнули двері й до кімнати зайшли два засніжені вояки. Один з них тримав щось закутане в ковдру. Старенька санітарка побачила їх і, розпитавши, покликала чергового лікаря.
Високий, сивий, в окулярах, він вийшов до військових. Вони тим часом розкутували замотану в дві ковдри дитину з перев'язаною ногою. Дівчинка, яку звали Галя, після безсонної ночі та довгого плачу міцно заснула в авті, а тепер прокинулась і почала знову плакати.
Виявилось, що ворожі літаки скинули кілька бомб на сільські хати й побили та покалічили мирних селян. За кілька хвилин після цього їхали українські вояки й узяли цю дитину, що поранена гірко плакала біля своєї мертвої матері.
Попрощавшись і цокнувши закаблуками, військові зникли за дверима лікарні. Надворі сипало сніжним порохом і починало мести.
Лікар оглянув дитину і, перев'язавши рани, наказав віднести її до палати. Галя лежала бліда й виснажена. Та час непомітно минав, рани гоїлись. Але дні для Галі здавались довгими й такими ж білими, як і стіни кімнати. Вона щоранку підводилась на ліжку й чекала сніданку. Дівчина часто спостерігала, як інших хворих відвідували родичі й знайомі, що приносили їжу, ласощі або передавали через санітарку. І чотирирічна Галя іноді питала стареньку санітарку: "А мені бабусю, нічого не передавали?"