Мені снилося, що я сиджу й чекаю на когось у старомодній приймальні. Спершу я тільки знав, що мене має прийняти якась вельможна особа, а потім згадав, що це пан фон Ґете. На жаль, я прийшов сюди не зовсім як приватна особа, а як кореспондент однієї газети. Це мене дуже муляло, і я не міг зрозуміти, який дідько вплутав мене в таку ситуацію. Крім того, мене непокоїв скорпіон; я щойно бачив його, він хотів вилізти мені на ногу. Я, щоправда, струсив із себе те маленьке, бридке, чорне створіння, але не знав, де воно ділося, і не зважувався пошукати його.
А ще я був не зовсім певний, чи не вийшло так, що про мене помилково доповіли не Ґете, а Матисонові, якого я вві сні сплутав з Бюргером, приписавши йому вірші про Молі. А втім, мені б дуже хотілося зустрітися з Молі, я уявляв собі її дивовижно гарною, ніжною, музикальною, осяяною золотим вечірнім світлом. Аби ж я був опинився тут не за дорученням тієї клятої редакції! Невдоволення моє все наростало і поволі перейшло й на Ґете, до якого в мене раптом з'явилося багато претензій. Нічого собі буде інтерв'ю! Але скорпіон, хоч він і небезпечний і, може, причаївся десь біля самого мене, все ж таки був, мабуть, не зовсім поганий; мені вже здавалося, що він може означати й щось приємне, що він навіть має якийсь зв'язок з Молі, що він її посланець чи її геральдичний звір, небезпечна й чудесна емблема жіночності і гріха. А може, він зветься Вульпіусом? Але тієї миті служник відчинив двері, я підвівся й зайшов.
Там стояв старий Ґете, невисокий, випростаний, і на його грудях класика справді блищала велика орденська зірка. Він, здавалося, все ще виконував свої урядові обов'язки, все ще давав аудієнції, все ще наглядав за світом зі свого веймарського музею. Бо тільки-но побачив мене, як різко кивнув головою, наче старий крук, і врочисто мовив:
— Ну що — ви, молоді, начебто не дуже згодні з нами і з тим, що ми зробили?
— Так, ви не помилилися, — сказав я, холонучи під його міністерським поглядом. — Ми, молоді, справді не згодні з вами, старою людиною. Ви для нас, ваша вельможносте, надто врочисті, надто марнославні й пихаті і не зовсім щирі. І це, певне, найважливіше: не зовсім щирі.
Невисокий старий чоловік трохи похилив наперед суворе чоло, і його вольових, по-службовому стиснених уст торкнулася легенька усмішка, вони раптом чудесно ожили, і в мене серце закалатало в грудях, бо я зненацька згадав вірш "Присмерк з неба опустився" і усвідомив, що ці слова написав чоловік, який стоїть переді мною, що вони вийшли з-під його пера. Власне, я тієї хвилини був уже цілком роззброєний і переможений і радо опустився б перед ним навколішки. Але я напружено стояв і почув, як він сказав, усе ще всміхаючись:
— О, то ви мені закидаєте нещирість? Яке гучне слово! А ви б не пояснили мені докладніше, що ви маєте на увазі?
А чому ж, залюбки поясню.
— Ви, пане фон Ґете, як кожна людина великого інтелекту, добре пізнали й відчули сумнівність і безнадійність людського життя: красу миті і її жалюгідне згасання; неможливість злетіти до чудесних верховіть почуття без того, щоб не заплатити за той злет рабством у буднів, палку тугу за царством духу, яка перебуває у вічній, смертельній боротьбі з такою самою палкою, священною любов'ю до втраченої невинності природи; це жахливе перебування в порожнечі й непевності; цю страшну свідомість, що нам судилося вдовольнятись скороминущим, а не тривалим і повноцінним, вдовольнятися вічними спробами, вічним дилетантством, — одне слово, всю безвихідь, приреченість і пекучу безнадійність людського буття. Все це ви знали, часом навіть визнавали, а все ж таки ціле своє життя проповідували протилежне, проголошували віру й оптимізм і навіювали собі та іншим ілюзію про тривалість і значущість наших духовних потуг. Ви відштовхували і придушували тих, хто дошукувався глибини, приглушували голос гіркої правди і в собі самому, і в Клейсті та Бетховені. Десятки років ви вдавали, буцімто нагромадження знань, колекціонування речей, писання і збирання листів, весь ваш веймарський старечий побут справді є способом увічнити мить, — а ви ж її тільки муміфікували, — справді є способом одухотворити природу, — а ви ж із неї тільки могли зробити стилізовану маску. Ось та нещирість, яку ми вам закидаємо.
Старий таємний радник задумливо дивився мені у вічі, й далі всміхаючись. Потім, на мій подив, запитав:
— Коли так, то вам, певне, дуже не подобається "Чарівна флейта" Моцарта?
І не встиг я заперечити, як він додав:
— "Чарівна флейта" показує життя як чудову пісню, звеличує наші почуття, хоч вони й скороминущі, як щось вічне й божисте, вона не погоджується ні з паном фон Клейстом, ні з паном Бетховеном, а проповідує оптимізм і віру.
— Ну так, так! — сердито вигукнув я. — Бог його знає, чому вам спала на думку саме "Чарівна флейта", яку я люблю над усе! Але Моцарт не дожив до вісімдесяти двох років і в своєму особистому житті не дбав про довголіття, про лад, про бундючну гідність, не так, як ви! Він не був такий пихатий! Він відспівав свої божисті мелодії і помер. Помер молодим, бідним, невизнаним...
Мені перехопило подих. Треба було десятьма словами віддати тисячу думок. Чоло мені зросив піт.
Але Ґете дуже привітно мовив:
— Мабуть, це справді непростимий гріх, що я дожив до вісімдесяти двох років. Але я з того мав набагато менше задоволення, ніж ви собі уявляєте. Ви маєте слушність: я завжди прагнув довголіття, завжди боявся смерті і боровся з нею. Я вважав, що боротьба зі смертю, тверда, вперта воля до життя — це рушійна сила життя й діяльності всіх видатних людей. І я своїми вісімдесят двома роками, мій юний друже, так само переконливо довів, що врешті кожна людина мусить померти, як довів би це, померши школярем. Якщо це може мене виправдати, то я б ще додав: у моїй вдачі було багато дитячого, я був дуже цікавий до всього й любив гаяти час на гру. І дуже багато його згаяв, поки переконався, що треба колись кінчати гру.
Кажучи це, він усміхнувся — хитро, навіть пустотливо, мов хлопчак. Він став вищий, стояв вільніше, вираз напруженої гідності зник з його обличчя. І тепер навколо нас забриніли мелодії, самі пісні на слова Ґете. Я виразно почув Моцартову "Фіалку" й Шубертове "Хай знов і луг, і ліс". Обличчя в Ґете також порожевіло, помолодшало, він сміявся і ставав схожий то на Моцарта, то на Шуберта, наче їхній рідний брат, зірка в нього на грудях обернулася на букетик лугових квіток, посеред якого весело, буйно цвіла жовта примула.