— Як тебе звати? — спитала раптом вона.
— Гарі.
— Гарі? Це ж дитяче ім'я! Але ти й справді дитина, Гарі, хоч уже почав сивіти. Ти дитина, і тебе треба комусь доглядати. Про танці я тобі більше нічого не казатиму. Але глянь, як ти зачесаний! Хіба в тебе немає жінки чи коханки?
— Жінки немає вже, ми розлучилися. А коханка є, та вона не тут. Я рідко її бачу. Ми не дуже ладнаємо одне з одним.
Дівчина тихо свиснула.
— Ти, видно, добра цяця, що з тобою ніхто не може вжитися. А тепер скажи: що сьогодні ввечері сталося таке особливе, що ти гасаєш по місту сам не свій? Полаявся з кимось? Програв гроші?
Мені було важко їй щось пояснити.
— Бачите, — мовив я, — все, власне, почалося з дрібниці. Мене запросив у гості один професор, — сам я, до речі, ніякий не професор, — і мені, правду казати, не треба було йти туди, я вже відвик сидіти в чужих людей і точити теревені. Вже заходячи до будинку, я відчував, що все це добром не скінчиться. І коли вішав капелюха, то ще й подумав, що, мабуть, мені скоро доведеться його одягати. Ну, а в того професора стояв на столі портрет, нікчемний портрет, що почав мене дратувати...
— Який портрет? І чому він тебе дратував? — перебила мене вона.
— То був портрет Ґете, знаєте, поета Ґете. Але він там був зображений зовсім не схожим на себе — хоч, звичайно, ніхто добре не знає, який він був насправді, бо його вже сто років як немає на світі. Але якийсь сучасний художник намалював Ґете таким, яким він його собі уявляв, так прилизав його, що портрет видався мені огидним, роздратував мене — не знаю, чи ви мене розумієте.
— Не бійся, дуже добре розумію. Кажи далі!
— Я вже перед тим розходився в поглядах із професором. Він був великий патріот, як майже всі професори, і під час війни завзято допомагав обдурювати народ — звичайно, з найкращими намірами. А я проти війни. Ну, та байдуже. Отже, далі. Мені взагалі не треба було дивитися на той портрет.
— Авжеж, не треба було дивитися.
— Але, по-перше, я був ображений за Ґете, якого дуже й дуже люблю, а по-друге, подумав... ну, в мене з'явилася десь така думка чи почуття: ось я сиджу в людей, яких вважав схожими на себе й вірив, що вони люблять Ґете так само, як і я, і мають про нього приблизно таке уявлення, як я, аж раптом бачу в них на столі цей сфальшований, підсолоджений, з несмаком зроблений портрет, і вони вважають його чудовим, зовсім не помічають, що він за своїм духом — цілковита протилежність справжньому Ґете. Їм цей портрет надзвичайно подобається, і, про мене, хай собі подобається, — але я після цього відразу втратив до них довіру, перестав відчувати їх приятелями, духовно спорідненими зі мною. А втім, ми й так не були великими приятелями. Одне слово, мені стало прикро й сумно, я побачив, що я зовсім самітний і ніхто мене не розуміє. Збагнули?
— Певне, що збагнула. А що далі? Ти луснув тим портретом їх по головах?
— Ні, я посварився й пішов, хотів вернутися додому, але...
— Але там не було мами, щоб утішити або вилаяти дурненького хлопчика. Ну що ж, Гарі, мені тебе майже шкода, такої дитини, як ти, ще треба пошукати.
Так, мені теж здавалося, що вона каже правду. Вона дала мені випити чарку і взагалі поставилась до мене, як мати. Але, час від часу поглядаючи на неї, я бачив, яка вона молода й гарна.
— Отже, — почала вона знов, — той Ґете вже сто років як помер, і Гарі його дуже любить, і чудово знає, який у Ґете повинен бути вигляд, і, звичайно, має слушність, правда ж? А художник, що також обожнює Ґете й намалював його портрет, — той не має слушності, і професор також не має, і взагалі ніхто не має, бо Гарі не подобається, щоб хтось мав слушність, він не може цього стерпіти, він тоді посвариться й піде! Але якби він був розумний, то просто посміявся б з художника й професора. А якби він був божевільний, то шпурнув би їм в обличчя їхнього Ґете. А що він просто хлопчак, то біжить додому й хоче повіситись... Я добре зрозуміла твою історію, Гарі. Це кумедна історія, мені від неї стає смішно. Стривай, не пий так швидко! Бурґундське слід пити помаленьку, а то дуже сп'янієш. Тобі все треба казати, як малій дитині.
Вона дивилася на мене суворо, осудливо, як шістдесятирічна ґувернантка.
— О, так, — мовив я задоволено, — кажіть мені все.
— Що я маю тобі казати?
— Все, що хочете.
— Добре, я скажу тобі щось. Я вже цілу годину звертаюся до тебе на "ти", а ти й досі кажеш мені "ви". Тобі аби латина та грека, аби все було якомога складніше! Коли дівчина звертається до тебе на "ти" і вона тобі не огидна, то й ти кажи їй "ти". Ну от, чогось навчився. І ще одне: я вже півгодини знаю, що тебе звуть Гарі. Знаю, бо спитала тебе. А ти не хочеш знати, як мене звуть.
— О, навіть дуже хочу.
— Спізнився, хлопче! Спитаєш, як ми знов побачимося. Сьогодні я вже тобі не скажу. Ну, а тепер я піду танцювати.
Тільки-но я побачив, що вона хоче встати, як зразу занепав духом, злякався, що вона піде й лишить мене самого, і тоді все стане знов, як було. Як ото затихлий на якусь годину зуб раптом знов запече вогнем, так і до мене враз повернувся мій жах. 0 Боже, як же я міг забути, що на мене чекає? Хіба щось змінилося?
— Стривайте, — благально вигукнув я, — не йдіть... не йди! Звичайно, ти можеш танцювати, скільки хочеш, але не затримуйся довго, вернися, чуєш, вернися!
Дівчина, засміявшись, підвелася. Я думав, що вона вища. Вона була струнка, але невисока. Знов вона мені когось нагадала — та кого? Я не міг згадати.
— Ти вернешся?
— Вернуся, але не зараз, може, за півгодини або й за годину. Я тобі ось що скажу: заплющ очі й трохи поспи. Тобі треба поспати.
Я посунувся, щоб вона пройшла. Її сукня ковзнула по моїх колінах. Ідучи, вона глянула в маленьке кругле люстерко, високо звела брови, припудрила підборіддя маленькою китичкою і зникла в другій залі. Я озирнувся навколо: чужі обличчя, чоловіки з цигарками, розлите пиво на мармурових столиках, всюди гамір і вереск, танцювальна музика в сусідній залі. Вона сказала, щоб я поспав. Ох, люба моя дитино, ти не маєш уявлення, що таке мій сон, він лякливий, мов ласиця! Спати серед цього ярмарку, біля столу, під стукіт кухлів з пивом! Я надпив вина, витяг із кишені сиґару й пошукав сірників, але курити мені не хотілося, і я поклав сиґару перед собою на стіл. Вона сказала мені: "Заплющ очі". Бог його знає, звідки в неї цей голос, цей низький, лагідний голос, материнський голос. Його приємно слухатись, я відчув це на собі. Я слухняно заплющив очі, прихилив голову до стіни й усміхнувся: хіба в такому місці можна заснути, серед цієї навали звуків! Я вирішив підійти й заглянути в другу залу, — треба ж було побачити, як танцює моя дівчина, — але, ворухнувши ногами під стільцем, аж тепер відчув, як стомило мене довге блукання по місту, і лишився сидіти. І враз заснув, скорившись тому материнському наказові, заснув глибоко, солодко, і побачив ясний, чудовий сон — давно вже зі мною такого не бувало.