– А ти теж хочеш залишитися, Сіяре? – здивувалася Стефа.
– Я ненадовго. Доки не роздобуду справжньої зброї. А тоді я їй покажу, де раки…
– То й залишайтеся! – Стефа грьопнула дверима і пішла в ніч…
10.
…У лісі було страшно. Дуже страшно. Може, навіть страшніше, ніж у Чакалки.
А у лісі скрізь вовки,
І ведмеді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-синиці, –
мимоволі пригадався Стефі віршик Олександра Олеся, який вони вчили разом із мамою ще на новорічний ранок у садочку, де Стефа конче хотіла бути не сніжинкою, як усі інші дівчатка, а – зайчиком. І дарма, що зайчиками там мали були самі лише хлопчики…
"І чому синиці – розбійниці? Чому зайчик їх мусить аж так лякатися? Вони ж такі милі пташки… Хоча тут синиць і не чути. А вовків, казала Чакалка, в цьому лісі нібито нема. Але що ж воно тоді так страшно завиває й пугоче? Певно, хтось таки тут є злий. Може, навіть зліший від Чакалки", – думала Стефа, ідучи, куди очі ведуть. Сонечко встане ще не скоро, щоби можна було зорієнтуватися, де схід, а де північ. У лісі темно, хоч в око стрель, отже, з котрого боку мох на деревах – усе одно не розбереш. Зірок, щоправда, висипало на небі стільки, що треба вміти лічити не те що до десяти, а до безконечності, – проте як орієнтуватися по зірках, Чакалка так і не пояснила. Тому доводилося йти навмання й повільно, старанно долаючи страх і пильно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися. Стефа дуже швидко втомилася, і вийшовши на якусь галявинку, вирішила присісти під деревом і перепочити.
– Треба подумати, – сказала сама до себе вголос, щоб не було так страшно. – Треба подумати.
Спершу думалося образливе. Про Ірцю, яка так невчасно заснула… Хоча Ірця – плаксійка, що з неї візьмеш? Вона все одно на вулицю в таку пору і носа б не виказала. А якби й виказала, то тільки те б і робила, що хникала і кликала маму. Її, до речі, з садочка весь час тільки мама й забирає, ще бабуся іноді, а тато – ніколи. Ірця казала, що її тато – капітан великого-великого корабля, і він плаває далеко-далеко в морі. Так далеко, що Ірця його, може, ніколи й не бачила… А якщо тато далеко, хто їй тоді розкаже, що боятися в цьому світі можна лише висоти і стоматолога?..
Ще образливіше думалося про Орину. Це ж треба, яке цабе! Найвередливіша дівчинка в школі. Чакалкою вона, бачте, стати надумала! Сподобалося їй, бачте! А такою прикольною, такою класною спершу здавалася… Ох, ці старші дітки! З ними сама морока… Як із моєю Лізою…
Але найобразливіше думалося про Сіяра. Вічно цим хлопчикам лише зброя на умі! Їм хоч кіл на голові теши, але дай за пістолетика потриматися! А коли ще й пульнути – то вже більшого щастя їм у житті й не треба!
Хоча… тато теж хлопчик, а пістолета в нього нема. І він нібито ніколи до пістолетів особливої любові не виказував. Але це, певно, тому, що він уже дорослий і в нього свої іграшки – той же комп’ютер. Та й це ні, тато на комп’ютері копієчку заробляє, а грається тільки Ліза. Тато зі мною грається, як тільки копієчку заробить…
Ні, вже вона не ображалася на тата. І на маму з її модулями не ображалася. І навіть на Лізу. Бо бувають ситуації, коли не до того, щоб гратися. Складні ситуації. Ох, якби хтось із них був зараз тут і підказав Стефі, що робити…
…І раптом їй на руку різко опустилося щось холодне й дряпуче.
– Ой!
Розбійниці-синиці?
Ні, це всього лише хрущ! Слабке місячне світло не могло пробитися крізь густу крону дерев у лісі, – але тут, на галявині, воно давало змогу виразно бачити цього на перший погляд страшного, але насправді такого милого, такого доброго жука.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, які оспівував Шевченко…
Може, це той хрущ із вірша, якого вчила Ліза, – хрущ, яким був той дивний, той таємничий Антонич, – випурхнув тепер із Лізиного підручника і прийшов Стефі на допомогу?
– Хрущику-хрущику, тебе Лізонька прислала, так? – погладила його дівчинка тремтячими пальцями. – Підкажи, що мені робити? Як мені від злої Чакалки втекти? Вона ж і мене на Чакалку перетворити хоче… Он уже Орину майже перетворила. І Сіяр теж уже трішечки Бабай, бо свободу на пістолет проміняв. А я не хочу, хрущику! Я додому хочу! До татка, до мамусі, до Лізоньки… Допоможи…
Хрущ поворушив лапками, легенько полоскотав за руку, а тоді схитнув головою, мовби погодившись, і стрімко полетів угору – до високої ялини, що росла на самому краю галявини – за нею вже починався ліс.
Стефа підбігла за ним, упевнилася, що він і справді полетів кудись на вершечок тієї ялини, і раптом застрибала з радості:
– Ура! Ура! Ура! Дякую тобі, хрущику! Я тепер знаю, що робити!
11.
…Лізти вгору було страшно.
Дуже страшно!
Значно страшніше, ніж у Чакалки.
Страшніше навіть, ніж іти самій серед ночі до темного лісу.
Воно й не дивно – висоти навіть тато боїться…
– Якби вдень, то було б іще страшніше, – втішала себе вголос, щоби хоч трішечки менше боятися. – Вдень далеко видно, і коли глянути вниз, паморочиться голова. А зараз видно лише гілки під ногами, та й то ледь-ледь.
Гілок на ялині росло багато, і всі дуже близько одна до одної, так що лізли було зовсім легко – майже як по драбинці.
– Де ти, мій хрущику? Я вже близько… Я ще трішечки… Ось іще, як білочка, з гілочки на гілочку – і все…
Угорі було красиво.
Дуже красиво!
Стефі аж дух перехопило!
Просвітлене місяцем небо, всіяне зорями, скидалося на велетенську казкову країну, де живуть білесенькі гуси-лебеді й добрі чарівники.
На сході вже ледь прозирали перші зайчики. Ще несміливі, ще зовсім тендітні, вони тулилися теплими вусиками до зірок і, здавалося, щось їм муркотіли, наче кошенята.
І довкола ледь-ледь погойдувалися на легесенькому вітерці теплі хвилі нічного лісу. Хвилі, по яких пливти б і пливти… Аж додому…
Хрущика ніде не було, але Стефа вирішила, що його просто не видно серед гілок. А насправді він тут, бо де б йому ще бути – його ж прислала сестричка!
Раптом звідкись ізнизу почулися чиїсь важкі захекані кроки. Спершу ледь чутні, а тоді все голосніші й голосніші. На галявину висунула темна постать, важко несучи на плечах величезний мішок.
– Ой! – скрикнула Стефа, і її сердечко забилося голосно-голосно. На весь ліс…