– Ні-і-і, – хором видихнули діти.
– А куди ж ви тікали?
– Пря-а-амо…
– А треба тікати не просто прямо, а в якомусь певному напрямку, в якусь сторону світу. Сторін світу є чотири: північ, південь, захід і схід. Ви про це чули?
– Чу-ули…
– Щоб визначити, куди йти, найкраще орієнтуватися за компасом. Ви маєте компас?
– Ні-і-і…
– Ото ж бо! Але це не страшно. Бо коли нема компаса, можна орієнтуватися за зірками. Ви бачили зірки, коли йшли?
– Ні-і-і…
– Звісно. Бо був день, а зірки видно лише вночі. Але й удень можна орієнтуватися. Скажімо, за сонцем. Звідки вставало сонце?
– Зві-і-ідти, – показали діти.
– Правильно. Щоб орієнтуватися за сонцем, треба стати так, щоби вранішнє сонце було вам по праву руку. Тоді обличчям ви стоятимете на північ, праворуч буде схід, ліворуч – захід, а за спиною – південь. А ще можна орієнтуватися за деревами. На стовбурах старих дерев часто росте мох – бачили?
– Ба-а-ачили…
– Отож, найгустіше він росте саме з північного боку. А ще…
– Тю! Маєш тобі! – не витримала раптом Орина. – Я гадала, що потраплю у справжню пригоду, а потрапила в банальну школу! – і вона сердито блимнула окулярами й ображено випнула груди, де красувався на футболці знаменитий напис.
І всі розсміялися.
– Пані Чакалко, – чемно запитала відтак Стефа, – а навіщо ви нам усе це розказуєте? Хочете, щоб ми таки втекли? Тоді просто виведіть нас звідси – та й по всьому.
– Ні, я не хочу, щоб ви втекли. І розказую це тому, що певна: дізнавшись, навіщо ви тут, ніхто з вас нікуди тікати не захоче!
– А… чому? – діти були геть заскочені.
– Ви ж неслухняні, правда?
– Пра-а-авда!
– Ось! А чому Чакалка забирає саме неслухняних дітей – ви ніколи над цим не задумувалися?
– Сцьоб злобити слухняними, – припустила Ірця.
– Ото ще! – обурено фиркнула на це Чакалка. – Ні, слухняні діти мені й близько не потрібні. Слухняні діти потрібні їхнім батькам. А мені потрібні саме вередуни, шкодники, розбишаки, пустуни… Знаєте, навіщо?
– Наві-і-іщо?
– Бо лише з таких дітей можуть вирости справжні Чакалки і Бабаї! Треба лише їх трішечки спрямувати в потрібне русло. Тому ми їх і забираємо вночі від батьків. Батькам такі діти все одно не потрібні – з ними лише клопіт, морока. І ми, Чакалки і Бабаї, робимо дуже добру справу – позбавляємо батьків таких дітей! Ми забираємо їх у спеціальні школи і виховуємо так, щоб вони проявляли й розвивали всі свої шкідницькі здібності. І діти ніколи не тікають із Чакалячих і Бабаячих шкіл, бо тут їм дозволяється все те, що заборонено вдома. Хлопчики тут можуть робити рогатки й плювачки, стріляти з них у що заманеться, дерти пташині гнізда, смикати дівчаток за коси, мучити тварин, навіть справжню зброю їм дозволяється мати! А дівчатка можуть скільки завгодно користуватися косметикою, фарбувати волосся, вдягати, що заманеться, кусати й дряпати одна одну, битися з хлопчиками. Тут можна хоч цілу ніч дивитися телевізор, причому всі дорослі програми. Тут можна все! І їсти можна те, що вам забороняють удома. І пити. І спати, де вам заманеться, або не спати взагалі. І зуби не чистити. І ноги хоч місяць не мити. І що завгодно… Тому неслухняні діти звідси не тікають ніколи! Я ось іще кілька разів сходжу до міста і принесу вам компанію, – а тоді й почнемо справжні уроки…
9.
– Ха-ха! Ти, Сіяре, був, як Івасик Телесик. Сідай, Івасику Телесику, на лопатку. Ні, ти не ручку клади, ти весь сідай. А як це весь сідай? Та попою, як же іще! Ха-ха-ха!
Смачно хрумкаючи чіпсами, Орина по-турецьки сиділа увечері перед телевізором і веселилася:
– Так ото і з тобою! Сідай, Сіярику-Телесику, за парту. Ні, ти не НА парту, а ЗА парту сідай. Сміхота!
Сіяр зосереджено майстрував рогатку знайденим у їдальні ножиком і не реагував. Ірця вже спала, згорнувшись калачиком у куточку ліжка. Уві сні вона все ще схлипувала і час від часу кликала маму. А Стефа лежала на своєму ліжку поверх покривала, не роздягнувшись, і думала. Довго думала…
– А й справді! – раптом підхопилась вона, зачувши Оринині жарти. – Як же я раніше не здогадалася!
– Про що? – здивовано підвів очі Сіяр.
– Про казку!
– Яку ще казку?
– Ти бачив, як Чакалка хвилювалася, коли ти той… як Івасик Телесик…
– Ніякий я не Телесик! Я Сіяр-завойовник! Вона сказала, що я можу мати тут справжню зброю – і я її матиму. Але спершу зроблю цю рогатку і вцілю Чакалці в око!
– Ха-ха-ха! – веселилася й далі Орина. – У неї, певно, теж рогатка є, і не одна. І вона тобі теж кудись уцілить. О, я знаю куди! У болюче місце!
– Не чіпай мого болючого місця! – спаленів Сіяр і пожбурив в Орину цурпалком, із якого вирізав свою рогатку. Але Орина легко перехопила деревинку і з реготом пожбурила назад, а тоді взялася жбурляти всім, що під руку втрапляло, примовляючи:
– Івасику Телесику, приплинь-приплинь до бережка. Дам тобі чіпсів, дам тобі фанти…
– Та досить вам! – щодуху рявкнула Стефа. – Набалуєтеся ще! Ви не зрозуміли, про що я кажу. Про казку!
– Тобі казочки захотілося? Тобі мамка її на ніч розказує, щоб доця спокійненько заснула? – єхидно запитала Орина.
– Розказує, – спокійно відповіла на це Стефа. – І мамка, і татко. Тому я це й зрозуміла!
– Та кажи вже нарешті, що ти зрозуміла! – обпекли дівчинку колючі Сіярові оченята.
– Чакалка – вона хто? Казка! Чому вона так спокійнісінько розказує нам, як втікати від неї по лісу? Бо це – правда, а казці правда нічим не загрожує. Із казкою можна боротися тільки так, як борються в казках!
– Себто, мені треба витесати не рогатку, а чарівний меч? – здогадався Сіяр.
– Ха-ха! Чарівного кізяка тобі треба витесати, нагодувати ним Чакалку, і вона розсиплеться на дрібні шматочки. А ті шматочки вітер рознесе по світу, і з них на полях будяки повиростають… – Орина аж окуляри з носа струсила, так її це насмішило. – Не меліть дурниць, малявки! Втекти від Чакалки нам не вдасться. Та й не хочеться, правду кажучи. Як ви не розумієте: це ж пригода! Справжня пригода! У мене такої ніколи в житті не було. І, може, ніколи й не буде більше. То хіба я випущу з рук такий шанс? Та нізащо в світі! Ні, я залишаюся тут, повчуся в Чакалячій школі, стану справжньою Чакалкою, а тоді повернуся додому – і в мами буде шок!