Не так серце хоче,
Як Бог нам дає.
Але коли увійшов у двір і побачив хату на замку, припечатану сургучем, і корбу над криницею без мотузки, і серед двору ту діжку перекинуту, яка стояла у клуні, накрита свиткою, — мабуть, з висівками, бо на спідніх клепках і зараз біліло їх там із пригірщ, — то напівнепритомність з його душі неначе хтось здув. І, ніби вовк, почувши несподівано кілька пострілів з усіх боків, плигає навмання туди, куди вже ноги насилковані бігти, хоч би назустріч і найбільшій небезпеці, так і Гордій вскочив у відчинену наскрізь клуню і побачив в сіні те місце; де надавно спав, улежане ще й досі так, неначе він за півгодини його покинув. Не було тільки кожуха, радна й подушки. А яр, верхи осик, тополь і яворів, а далі попова хата і церква непорушно стояли, як і раніше. І повернувся Гордій лицем до стріхи над першою брамою. І коса стриміла над одвірком так, як і стриміла. І витяг він з кишені браунінг, наблизився до коси і сказав:
— Ну, костистая смерть, цокнемося з тобою, неначе за столом на весіллі молодий з молодою чарками.
І цокнув п'ятку коси кінцем зброї, заплющив очі, роззявив рот і поклав на передні зуби смертельну дудку... Та й почув знадвору з дуже втомлених жіночих грудей: "Ху!"
І він мерщій сховав у кишеню "смерть" і вийшов з клуні. У дворі було тихо і не видно нікого. Сказати б, що скотина могла порушити тишу занімілої садиби, та в сажі не було свиней і ляда висіла на однім завісі. Повітка теж чорніла порожнечею з відчинених дверей. І він швидко пішов через двір проз криницю до льоху і побачивселянку, що тільки що витягла мішок бараболі і мовчки стояла над ним.
— Добридень! — привітався він.
Селянка оглянулася, і Гордій упізнав Казиленкову, яка, і його упізнавши, зніяковіла і, не відповідаючи на привітання, почала говорити:
— І то бісової віри дитина десь забарилася. Ще хтось нагодиться і переб'є всю рахубу. А кого я найбільше боюсь, то це сусідів бабиних. А вони їй ще за життя допекли до живих печінок. І я прийшла забрати все, що в господі лишилося, аби тільки тим зажиракам не досталося. І щоббабі Корецькій хоч на тім світі було легше.
— А кого ж ви ждете?
— Та Грицика. Відколи послала за ломком, а його досі немає. Треба одірвати замок від хатніх дверей та забрати все, що можна, аби тільки не дісталося отим роззявущим та загребущим сусідам баби Корецької, які допекли їй ще за життя до живих печінок. І, може, господині хоч на тім світі стане легше, як довідається, що лютим ворогам нічого не дісталося. Та бісової віри дитина десь забарилася. Ще може хтось нагодитися та перебити всю рахубу.
— А на якім кладовищі поховали тітку Горпину? Чи на Хрокалівськім, чи на Лабаєвім?
— Якби-то на кладовищі, а то ні. Поховали під тином, як собаку. Ні хреста, нічого не поставили. Прийшов наш хвершал Федір Онопреєвич, подивився, що лікарями та приставами лежить опатрана, неначе гуска перед Різдвом, і покликав мого чоловіка та ще Хрола Кигтя. А вони викопали он там, під тином, яму і в сякій-такій домовині спустили в діл. Загорнули та й пішли. Он гріб чорніє аж сюди.
— Мамо, є ломок. Він лежав у курятнику під віниччям, — почувся хлопчиків голос аж із межі.
— А де ж ти, невіро, і досі барився, що мені аж занудило, тебе ждучи?
— Та я йшов через кладку і дивився, як дві жаби душилися. Та й хотів їх вдарити ломком. Та й нагадав, що діти кажуть, що вдарити жабу, то це однаково, що рідну матір вдарити в цицьку. І мені стало шкода вас, і я не вдарив.
— Моя дитино, іди, я тебе пожалую. Оце тільки й приятеля.
Тяжко було дивитися Гордієві на цю злагоду дитини й матері. Тяжко, бо у нього її не було і, мабуть, не буде і чогось похожого на неї, хоч би він ограбував усе поміщицтво з московською орієнтацією на Україні і віддав здобич статечним робітникам, аби стали заможними селянами. Він знає, що він в її очах за тітку душогуб. І що б він їй не говорив або вона йому, то сутність її переконання не змінилася 6. Навіть коли б на нього і не падала вина за смерть тітки, а тільки за смерть Проня. І щоб він був і за нього оправданий законом, то ця жінка і всі селом однаково на його дивилися б як на душогуба. Бо ось вона і зараз не вважає його за людину, бо не боїться, що він переб'є її рахубу.
І Гордій з досадою перебив родинну ідилію словами:
— Дайте сюди ломок, а самі ідіть у льох, і я вас там запру. Ну, ідіть. Довго там не сидітимете. Я візьму в хаті що треба і через якусь годину йтиму і вас випущу.
Казиленкова, ніби розібравши, про що йде мова, віддала ломок і злякано вхопила хлопчика за руку та й сказала:
— Чуєш, що дядьо кажуть. Отож ходім мерщій та пересидимо лиху годину. І тільки ти мені, бісової віри вилупок, кричатимеш, то я тебе передеру.
— Я ж ніколи не кричу, хоч ви мене й б'єте, — було дитяче заперечення.
Гордій хрьопнув за ними дверима, накинув клямку на скобель і, пристромивши кілочком, який висів тут же на мотузочці, пішов на тітчин гріб. Він справді був і без хреста, і викопаний у квасолі під тином, недалеко від молодої акації. Над гробом, постоявши з мить, Гордій пустив на землю ломок і, вхопивши руку в руку, упав навколішки:
— Тіточко! Коли я у вас був, то ввесь час почував, що все, що ви робили, призначалося мені... І все, що ви говорили й думали, було тільки для мене. А як пішов від вас до лісу, до неба, до поля, до звірів і до людей, то побачив, що вони всі разом сповнені настрою тільки жерти. І ждуть зручного моменту, аби мене так само з'їсти, як їсть кіт необережного горобця. І душа моя без вас сповнилася тягару, мені неясного, якого я прагну і свідомо, й несвідомо збутися: чи йду куди, то чую, як чиясь рука простягає тверду та холодну долоню поперед моїх ступнів і вони об неї б'ються і не мають спроможності ступити ширше, і втомлююся, і я стаю неначе в годиннику зупинений погойдок. І хоч у руках несу свою шапку, то забуваю про те, і шукаю її на голові, поки не схаменуся. Але все-таки, почуваючи якийсь тягар у своєму єстві, шарпаюся зняти з плечей торбу, що ніби там мусить бути з грішми. І, не знайшовши, остаточно отямлююся і падаю, знесилений, на землю. І чую, як ця сама рука, що зупиняла ступні, лягає мені на ребра проти серця, аби і його спинити.