— Тітко, ви вмієте лічити до ста? І з льоху почулося:
— Вмію.
— Ну, то лічіте п'ять раз по стільки. І коли налічите, то виходьте і беріте у господарстві що побачите, і, може, господині на тім світі буде легше. Бувайте здорові!
— Ходіть здорові, — відгукнулося півтора людського голосу.
Після цього Гордій догнав жінку, вхопив її під руку і весело спитався:
— То коли ж ти мені розкажеш про своє відьомство?
— Тоді, як тебе трохи покортить, — почулася задиркувата відповідь.
І, сміючися, пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя, і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення.
Я не знаю і не хочу догадуватися, як примирив Гордій свої пригоди з чутливим серцем своєї молоденької дружини, але знаю, що тоді, коли вони квапилися в далеку путь, велика хмара підійшла була під сонце і що сонце, прорвавши її в трьох місцях, впиралося трьома блискучими стовпами проміння у Рохмистрівські поля. І серце запевняло думку, що то не сонце, а велетенський фотографічний апарат на золотім тринозі, кимсь на землі покинутий. І що земля летить і він на ній летить у чорну ніч, між густі зорі, за які конче зачепиться, і вони його стягнуть із землі у світову безодню. І тоді скільки б ми не питалися зір, землі і міжсвітових просторів: які світлини лишилися в апараті непросвітлені, то нам би довелося ждати відповіді довіку.
Так само, якби вийти серед Лебединського лісу на високий Обіясників майдан і спитатися хащів, далекого поля і битих шляхів: "А де тепер пан отаман, Підотаманчий, Деркач, грубий селянин, одноокий і Канарей?" — то й вони нічого нам не відповіли б.
Бо ми знаємо, що все на землі з'являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити якийсь слід, то не надовго. І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку над Гальмасаровою кручею...
Рік 1944-й, березень 09