— До кого ви? Гордій відповів:
— До пана... Ми з Копітанівського заводу по справі. Пан знає.
Чоловік сказав:
— Добре! — І, одвернувшися, гукнув: — Химко, а піди лишень до контори та поклич поліцейського. Гордій, оторопівши від такого сюрпризу, спитав:
— А навіщо нам поліцейський.
— Та в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана, веде поліцейський. Химко, піди швиденько та поклич Вуханя, — гукнув він ще раз за кущі.
"Що за бісової душі лад? — майнула в Гордія думка. — Але нічого робити, треба ждати і поліцейського, що буде, те й буде".
Дівчина років шістнадцяти, яка сапала щось за деревами, побігла з сапою, очевидно, до контори.
Поліцейський з рудими вусами із шаблею на лівім боці не забарився прийти:
— Ви по какой такой надобності? — спитався він підозріло.
Дівчина і чоловік з садовим ножем тим питанням так зацікавилися, що стали чекати, чим скінчиться ця оказія. Тим більше що покликаний представник влади був засапаний і ніби трохи збентежений. Гордій, збагнувши надзвичайно відповідальну мить, витяг візитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман, і, показавши поліцейському, сказав:
— Нам звелів пан Пронь, аби ми сьогодні до його прийшли у дуже важливій справі, яка стосується Копітанівського заводу і Сердегівської економії. Про такі справи можуть говорити тільки зацікавлені. Стороннім людям до їх зась.
Поліцейський, прочитавши картку і почувши певність у сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох братчиків і промовив:
— Ну ходім, коли так.
Дівчина і чоловік з садовим ножем, мовчки провівши їх очима за дерева, щось почали між собою говорити.
По обох боках парадних дверей ріс бузок і росли всякі квітки у дуже вибагливо пороблених клумбах. Одна пілка дверей була відхилена, і в ній зсередини стримів ключ, Лундик цей факт взяв до уваги. Вступили в сіни. Поліцейський підійшов до кімнатних дверей. Услід за ним, поспішаючися, щоб не відставати, приступив і Лундик. Поліцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронів голос:
— Хто там?
— Та тут я провів ваших знайомих. Кажуть, ви їм щось говорили, — одчинивши трошки двері і запикуючися, проказав небажаний супровідник.
В кімнаті, ніби вагаючися чи міркуючи, промовив голос сам до себе:
— Хто ж би це такий? Почекайте хвилину. І поліцейський, причинивши двері знов так само, як і були, став чекати, дивлячися собі на ноги. Лундик же, з полегшенням зітхнувши, швиденько витяг револьвер з кишені і, наставивши його на свого поводатора, прошипів:
— Руки вгору.
Той, отетерівши, підняв. А Лундик гарячково зашептав до Деркача:
— Відберіть зброю і зніміть пасок з його штанів. Зброю візьміть собі, а пасок віддайте мені.
Коли Деркач подав Лундикові пасок, то він, шепочучи, звелів:
— Посадіть в куток поліцейського й пильнуйте. І, замкнувши зсередини надвірні двері тим ключем, який стримів у замку, і поклавши його в кишеню, споготовлено завмер. Нарешті з кімнати ледве чутно відізвався голос:
— Увійдіть.
Гордій одним духом вскочив у кімнату і, побачивши перед собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у м'якім шкірянім кріслі, справив на нього зброю і зухвало, задерикувато, теж напівшепотом проказав:
— Руки до Бота.
Пронь в єдину мить пожовтів і вгору звів зніяковіло руки.
Гордій говорив:
— Один ваш рух чи спуск руки змусить мене на вас стріляти. Я буду рахувати до п'яти. За цей час ви встаньте і встигніть піти он під ту глуху стіну і ляжте ниць. Раз, два, три, чотири, п'ять. Пронь швидко, під пильною чорненькою дірочкою маленької зброї, підійшов під стіну і ліг ниць. Гордій говорив:
— Один ваш рух... один ваш крик... змусить мене на вас стріляти. Лежіть нишком. Я зв'яжу вам руки.
І підійшов до ворога, і тим пасочком, яким були підперезані штани у поліцейського, стяг обидві руки за спину. І, не обшукуючи лежачого, звівся та й спитався:
— Де ті гроші, що ви вчора привезли з Копітанівського заводу?
— Нема, — була глуха відповідь з-під зтіни.
— Добре, — луною обізвався Лундик і, підійшовши до столу, став шукати у шухлядах. Переглянув усе і не знайшов. Тоді з наполегливою, але стриманою люттю звернувся до лежачого так, щоб він пригадав панотця Діяковського і останню в його за столом розмову.
— Якщо ви мені негайно не скажете, де гроші, то я вас застрелю, як дикого кнура. Тоді здобрієте ними.
— Стріляй! — не повертаючи голови, відповів зв'язаний.
У Лундика мороз пішов по шкірі. Він на мить згубив голову. Убити ось так. Ні сіло ні пало. І піти, поживившися, як пес о6метиці? Не з таким настроєм він сюди йшов. І спитався вже по-дурному: "Ви мене впізнали?"
У відповідь було мовчання.
"Видно, впізнав з першого погляду, — в Гордія мигнула думка, — але чого ж він тоді безвольно послухав і дався зв'язатися? Мабуть, з несподіванки. Ну, а коли справді не привіз гроші. Хіба чогось іншого вів не міг їздити в завод? А може, зовсім і не в завод? І вбивати? Побачимо."
Вирвалося вслух останнє слово в семінариста, сповнене такого почуття, що не віщувало зв'язаному нічого доброго. Пронь ворухнув головою, може, хотів положити й" на підлогу другим боком Але, прийнявши таке саме становище, що й було, затих. Семінарист схаменувся і почав оглядати стіл зверху. І побачивпосеред нього білу статуетку Наполеона у незмінній триріжці і тоненьку, широку, мабуть, картонну дошку, обтягнену жовтою дорогою шкірою. У неї на всіх чотирьох ріжках блищали пришиті золоті гудзі. І між ними аркуш великого білого паперу, на якім було понаписувано цифри і обведені червоним олівцем, що лежав тут же. Виходить, Пронь щось рахував. І враз Лундик углядів на стіні, теж на зеленім тлі килима, у білих рамах великий портрет російського письменника Тургенєва. Під ним висів дробовик і мисливська торба. І зняв він її негайно, і на столі розчинив, і перед його очима засиніли, зажовтіли і забіліли у стосиках кредитки. І йому забилося радісно серце від раптового несказанного приємного хвилювання, яке він пережив перший раз. Ні, Ще так само, як від цієї удачі, у його билося серце тоді, коли він був обхопив жадібно з хусткою панну Варку — і вся ніч з місяцем, з зорями перегнулася була в його руках разом з дівочим станом, неначе зернисті колоски того снопа, якого, тільки що зв'язавши, зводять із землі на торець. І, коли Гордій, зашморгнувши торбу, став надівати її з грішми на плече, Пронь, не повертаючи голови, спитав із-під стіни: