— А якщо ти коли-небудь одружишся, Толоза буде моїм весільним подарунком. Але в двадцять один рік не одружуються.
— Бо це призовний рік. Але од війська мене теж убезпечили. А от одруження мені, можливо, уникнути не пощастить.
— Маю надію, що ні.
Я не дав згоди ні словом, ані знаком; мовчанка між нами стала нестерпна. Ми попідводились і сказали одне одному на добраніч.
Ще не вибило й десятої. Гадаю, кожен із нас, сидячи в своїй кімнаті, думав про ту саму людину: для мами то була незнайомка, котру я запросив якось увечері, коли її не було вдома, і котра так мене змінила, що я зважився зажадати у матері звіту про купівлю Толози; але й для мене ця жінка залишалася незнайомкою, хоч я й тримав її того вечора у своїх обіймах і вірив, що вона кохає мене. Вона мені збрехала, вона знала, що я це знаю, і навіть не спробувала з'ясувати, що ж у мені відбувається...
Після зустрічі з Сімоном я не був у книгарні цілих три дні! Марі, певне, прочитала в цьому свій присуд і зреклася боротьби. Дикий голуб, котрого вона приручила, злякався й полетів; вона спробує мене забути. Такі думки я приписував їй. Потому я згадав, що Сімон казав про якийсь план Марі врятувати мене від одруження з Вошкою. План Марі, задуманий Марі...
Я вирішив зачаїтись до четверга — дня нашого побачення з Сімоном. Але назавтра, після маминого приїзду, повертаючись із університету, я не витримав. Я намагався боротися. Як завжди, я зайшов у собор, це було по дорозі: так навіть виходило навпростець. Звичайно я там затримувався. В цьому місці, що належить усім людям, я почував себе найзахищенішим від людей, я ніби плавав у безкрайому морі любові, заказаній мені навік, мені, як тому багатому молодикові з Євангелії, котрий "пішов сумний, бо багато добра мав" К
Того дня я в соборі не затримався. Я дійшов вулицею Сент-Катрін до Пасажу. Не встигнув я переступити порога книгарні, як Марі мене побачила, а я з першого погляду відчув, що вона страждає. Страждання зістарило її. Була то вже не молода дівчина, навіть не молода жінка, а жива душа, що страждала довші роки, але тепер вона страждала через мене. Мені відома, та й Донзакові теж, одна властивість моєї вдачі,— не знаю, чи це своєрідність, чи така риса притаманна багатьом людям: якщо я прихильний до кого, мені, щоб бути спокійним, треба побачити, як він страждає. Перш ніж я перекинувся з Марі бодай словом, на мою душу зійшло велике втихомирення. Ми квапливо поручкалися. Я попрохав її зайти до Прево, як тільки вона звільниться, і в чеканні намагався згаяти час, кружляючи, мов загублений песик, у лабіринті безлюдних кварталів Сен-Мішель і Сент-Круа. Потім я сидів у Прево за чашкою шоколаду, віддавшись звірячій радості відпочинку. Нарешті вона ввійшла. "Вона наквацяла губи",— сказала б з осудом моя мати.
— Я прийшла не для того, щоб виправдуватися. Можете думати, що хочете... Але я не мала ніяких таємних мотивів. Просто я знала: якщо ви зустрінетеся без мене з Сімо-ном Дюбером, між нами все буде скінчено, перш ніж почнеться...
— Я також дурив вас, Марі. Ми обоє брехали, щоб не втратити одне одного.
— Втратити можна лише те, чим володієш. Ні, Алене, я не втратила вас.
Вона не втратила мене, вона хотіла мене врятувати. Вона бачила, що мені загрожує смерть, бо для чоловіка страшніший за смерть вимушений шлюб із жінкою, що будить у ньому такий жах, який будила в мене Вошка. Моя мати знає, що час працює на неї, що кожен вигаданий рік наближає здійснення мрії, яку вона плекала все своє життя.
1 Мова йде про такий євангельський епізод: "Сказав йому Ісус: коли хочеш бути звершеним, то йди, продай все добро своє і роздай убогим, і матимеш скарб на небі, і приходь та й іди за мною. Як почув юнак те слово, то відійшов смутний, бо багато добра мав". (Євангеліє від Матфея, XIX, 21—22.)
— Треба випередити її, оскільки нам уже відомо, куди скерує вона перший удар... Та насамперед, Алене, все залежить од вас, і ви самі повинні твердо знати, з ким ви, чи ви хочете, щоб ми вас урятували. Сімон Дюбер запевняє, що ви на це зважилися. Але, може, так було в день нашої зустрічі, а сьогодні ви вже не такі тверді?
Вона шукала мого погляду, але ми сиділи поряд, і мені неважко відвести очі. Я сказав, що готовий до всього і не готовий ні до чого, що ніколи більше не вернуся в ярмо, від якого подумки вже звільнився, але залишаю за собою право судити про шляхи, які мені будуть пропонувати.
Сам не знаю, як воно вийшло, але головною темою нашої розмови став Сімон Дюбер. Вона говорила про нього захоплено і, я певен, без усякої задньої думки, і те, що вона мені переповіла, пояснило мені справжній сенс Сімонової пропозиції кинути все і піти за мною, аби лиш позбутися пекла в Талансі. Бідолашний Сімон. Своє пекло він носив у собі. У Парижі він був на межі самогубства. Він весь час близький до самогубства, його стримують лише рештки віри. Він заховав їх і тільки тому вистояв проти своїх нових учителів, котрі намагалися використати його для своєї мети. Вони умовляли Сімона написати сповідь молодого селянина, котрого хотіла знепутити багата святенниця. План книжки був для нього складений, йому залишалося тільки заповнити порожні графи. Сімон збунтувався, вони не наполягали, а що він був корисний у канцелярії, його терпіли... Я зненацька спалахнув:
— То це я чекав вас добрих дві години й вештався по лабіринту цих похмурих кварталів тільки для того, щоб побалакати про Сімона...
— Так, це правда, я говорю з вами про нього, бо боюся заговорити про нас, бо знаю, про що ви думаєте... Але, власне, чому ви можете про це подумати? Ви знаєте, чия я дочка, на скільки років я старша за вас, що я робила, чи, скоріше, що зі мною зробили за ці роки, що зробили зі мною ці старі. Ах! Якою я була в ваші літа, Алене, якою я була...
Ні, вона не грала цієї хвилини, а якщо грала, то що то була за лицедійка! Найжахливішим була для неї моя мовчанка. Я нічого не відповів, але не тому, що був таким бездушним, а тому, що єдині, знайдені мною слова, слова добре вихованого хлопця пролунали б гірше за будь-яку образу.
Я маю вірити, сказала вона, що, вступаючи в цю змову, вона не шукає для себе ніякого пожитку, хіба що зазнає тієї втіхи, з якою ми визволяємо з павутиння муху, поки її не зжер павук. Нарешті вона перейшла до плану битви; тільки-но моя мати поїде до Мальтаверна, я повідомлю її листовно про свої заручини з "книгаркою в Барда". Марі була згодна, щоб я скористався її іменем: вона ж бо справді та жінка, що має викликати в моєї мами найбільший жах — її середовище, її вік, усе, що мама негайно дізнається про її сім'ю та про її минуле,— цього буде цілком достатньо, щоб моя мати зразу поставила мене перед вибором: вона чи Марі, а оскільки я затнуся на своєму, то вона поїде до свого Ноайянського маєтку і забере з собою Дюберів.