Якщо я огинатимусь, вона поїде до свого маєтку в Ноай-яні і кине мене самого з двома тисячами гектарів. Але й це ще не все; щоб я не мав жодної ради, вона взяла в Дюберів обіцянку перебратися разом з нею до Ноайяна. Обійтися і без матері, і без управителя я не зможу, отже, не залишиться нічого іншого, як послухатися. Це буде тільки мені на користь, проти моєї волі вона врятує мене. Я ніби чув її голос: "Я тебе виносила і носитиму, поки мого віку".
Спершу Сімон говорив байдуже, ніби з обов'язку:
— Треба, щоб ви узнали, пане Алене...
Але поволі злість проти пані, що таємно накопичувалася в ньому з раннього дитинства, почала прориватися в кожному його слові. Що ж до того, що зазнав я сам... Мамі навіть не було потреби з'являтись у плоті, щоб я впав у звичайне своє заціпеніння. Вона міцно тримала мене в руках і мала рацію, що не сумнівалася в цьому. Я зітхнув.
— Що ж, ради немає!
— Та є рада, пане Алене! Є. її знайшла Марі. Якщо ви захочете, вона врятує вас.
Тут він затявся і більше нічого не хотів говорити: вона сама, а не він має втаємничити мене в свій план. І нараз по довгій мовчанці він вимовив з несподіваним запалом:
— А я, пане Алене, присягаюсь: якщо ви коли-небудь не матимете управителя і взагалі нікого... та гаразд, ви знаєте, межі маєтку мені відомі не гірше, ніж батькові. Подайте тільки знак, і я примчуся. О! Передусім не думайте, що я кину все задля вас. Ні, я вирвуся з пекла цього життя в Талансі й віднайду Мальтаверн...
— А Мальтаверн — це я. Він одвернувся і встав:
— До четверга, в книгарні.
Я слухав, як поступово завмирали Сімонові кроки на сходах, потім грюкнули важкі двері. Я очутився зі свого
1 Дядько Гранде — персонаж роману Бальзака "Ежені Гранде", ділок і скнара.
10 4-65
289
напівудаваного заціпеніння або, якщо хочете, з заціпеніння, якому опирався, скоро мова зайшла про маму. Тепер, коли я зостався сам, мене охопила холодна лють не тільки проти неї, але й проти Марі, що дозволила собі мати якийсь план: був то шал людини, котра здається всім такою кволою, що навіює жінкам лише жалість, тимчасом як у ній нуртують невичерпні сили. "Вони побачать, ці жінки! Вони побачать!" Що побачать? Головне — зберегти холодну голову. Найрадісніше за сьогоднішній вечір те, що я тепер знаю: на перший же мій поклик Сімон кине все. "Щоб тікати зі свого пекла",— сказав він. Можливо... Але ні для кого іншого він цього не зробить. Хоч би що чекало мене попереду, я буду не сам.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Моя мати вернулася з Мальтаверна через два дні, вся ще в запалі битви за Толозу: сто гектарів сосняка і вікових дубів за п'ять кілометрів від села. Нума Серіс уважав ціну за неймовірно високу. Вона ж не мала сумніву, що чудово вклала капітал. По вечері ми сиділи в кутку біля коминка в нашій маленькій віталеньці. З неуважним виглядом, який напускав я на себе, коли обговорювалися такі-от справи, я запитав у неї, звідки вона взяла гроші на купівлю Толози.
— О! Я сягнула до резервів, вони завжди в мене напохваті.
— Авжеж, кріпильний ліс, збір живиці за цей рік. Не рахуючи порубу сосен у Брусі...
Вона глянула на мене. Я зберігав знайомий їй неуважний вираз на обличчі, і вона заспокоїлася.
— Важливо мати гроші,— сказала вона,— а звідки вони — байдуже.
— Для мене й це важливе. Якщо ти заплатила за Толозу зі своїх особистих прибутків, одержаних з Ноайяна, Толо-за — твоя. Якщо ж із прибутків з Мальтаверна...
У мами стався "напад".
— Чого ти домагаєшся? Наші інтереси збігаються, і тобі це добре відомо.
— Але вони не збігаються з інтересами держави. Невигідно буде платити коли-небудь податок на спадщину за Толозу, що фактично належить мені. До того ж не завжди наші інтереси збігатимуться: я не давав обітниці безшлюбності.
Запала мовчанка, урвати її я остерігався. Тривала вона довгенько, принаймні так мені здалося. Нарешті мама вимовила впівголоса:
— Хтось тобі забиває баки. Хто ж тобі забиває баки?
Я вдав не знати який подив. Я нагадав мамі, що мені минув двадцять один рік і, далебі, я не потребую нічиєї підказки, щоб зацікавитися деякими питаннями. Тут вона спалахнула, звинуватила мене в невдячності: вона управляла нашим маєтком обачно й успішно, даючи приклад усім; вона нечувано його примножила, вона поїде до Ноайяна, якщо я цього хочу, і більше й за холодну воду не візьметься! До цієї погрози я залишився байдужим. Я похитав головою і навіть посміхнувся. Мама покинула віталеньку і, подавшись до своєї кімнати, клацнула засувом, згідно з незмінним сценарієм, що його порядок я вирішив цього вечора порушити: я не стану, як звичайно, стукати до неї в двері й благати: "Мамо, відчини мені!"
Я підкинув у вогонь поліно і завмер у спокійному розпачі, але це був не той насланий від Бога супокій, що його я передчував у деякі години мого життя. Від цього супокою я віддаляюся щодня, скоріше, мирські блага обсновують мене все щільнішим опрядом, і хоча я виступаю безжальним суддею своєї матері, обоє ми одне одного варті в своєму намаганні заволодіти землею, що належить усім і не належить нікому і зрештою сама володітиме нами.
Цього разу мама не візьме гору. їй більше не взяти гору ніколи. Можливо, вона це передчувала. Я пригадав її вигук: "Хтось забиває тобі баки!" Певне, ледь переступивши поріг, вона, як завжди, заходилася розпитувати Луї Ларпа та його дружину про моє поводження. Обід, замовлений для дами й за годину скасований по телефону тією ж таки дамою,— цього було більше ніж досить, щоб мама занепокоїлася. Доказ цьому я дістав негайно. Я почув брязкіт^засувки, двері маминої кімнати розчинилися. Мама не стала чекати, поки я прийду вибачитись, і сама зробила перший крок. Вона знову сіла напроти мене, наче між нами нічого не сталося.
— Я все обміркувала, Алене. Ти маєш рацію, я справді забуваю про твій вік і ставлюся до тебе, як до малої дитини, хоча ти вже не дитина. Я звільнила тебе від усього, ні до чого тебе не залучала. Але ж ти сам цього хотів. Для мене буде щастям, якщо ти нарешті зацікавишся тим, що рано чи пізно стане твоєю прямою повинністю! Бо ж я буду з тобою не вічно.
Вона замовкла, маючи надію, що я підведуся й поцілую її, але я сидів і далі нерухомо й мовчав. Тоді вона нагадала, що за життя Л орана купівлю кожного гектара, кожну витрату вона робила тільки як наша опікунка і від імені нас обох. По Лорановій смерті й перед купівлею Толози йшлося тільки про дрібні ділянки. А з Толозою треба було діяти рішуче: власник міг, чого добрпго, передумати. Довелося підписати купчу й виплатити гроші того самого дня, але вона визнає, що даремно так хапалася. Тепер вона зробить усе, що треба, і з власних коштів поверне до каси М альта-верна вартість Толози.