— Сімон Дюбер вам розповість більше, ніж наважусь я сам...
— Якщо хочете, я не говоритиму з ним про вас.
Я заперечив, що, навпаки, хотів, щоб наш ворог — а він став нам ворогом — описав Мальтаверн у найчорніших барвах.
— Про мене, між іншим, він не скаже поганого, принаймні як тільки сам не змінився: мене він любив.— Помовчавши, я запитав: — Признався він вам, що вчився в семінарії, що носив сутану?
— А, тепер я розумію, чому в нього такий неприкаяний вигляд. Жерці товкли й місили його, а потім викинули на звалище...
Я завагався, перш ніж запитати:
— Марі, чи існує для вас релігія?
— А для вас, Алене? Я запитую, хоча й знаю відповідь.
Звідки вона знала? Я перепитав:
— Але ви, Марі? Вона сказала:
— Я — то нецікаво.— І додала: — Для мене гра скінчилася, всі мої карти бито — мені двадцять вісім років. Відкриваю вам свій вік, щоб ви не подумали, наче я здатна мріяти про вас.
Я запитав:
— А чом би й ні? — і раптом підхопився, ніби в паніці: — Ходімо звідси!
— А рахунок, мій любий Алене?
Коли ми вийшли на вже безлюдну набережну, де назустріч нам попадалися самі лише непевні типи, мені закортіло швидше вернутися на майдан Комедії. Вечорами траплялося чимало нападів на вулицях, а надто після півночі. Марі сказала, сміючись, що я випив сам трохи не цілу пляшку марго, і тому вона не надто йме віри всьому, що я набалакав про Мальтаверн.
— Ні, вірте мені, Марі. А втім, ви самі переконаєтесь, такої історії ніхто не може вигадати, до того ж Сімон вам усе підтвердить. За життя мого брата я думав, та й решта думала, що улюбленцем у матері був я. Моє щастя було в тому, що я в це вірив. Коли Лоран нас покинув, мені спала ганебна думка, і я повертався до неї не без утіхи: я~подумав, що тепер залишилися тільки вона та я. Так, я був здатний на таку думку: тепер більше ніхто не стане між нами. Але все пішло по-іншому. Невдовзі я переконався, що ніколи, ні в одну мить мого життя я не був такий далекий від неї, що ніколи ще ми не були такі чужі одне одному. Але не людина стояла між нами, ви не повірите — між нами стояла власність...
— Яка власність? — запитала втомлено Марі більше з ввічливості, ніж із цікавості.
— Наша, я хочу сказати моя, бо Мальтаверн дістався нам від батька, а тепер я успадкував і Лоранів пай. Але мама порядкує всім, я передав їй мої права, вона почуває себе повновладною господинею. Звичайно, я знав її любов — не до землі, в тому значенні, в жому люблю її я, а до власності...
— Який жах! — сказала Марі.
— Ні, це не так ницо, як ви гадаєте. Це прагнення владарювати, прагнення правити безмежними просторами...
— ... Правити рабами. Ви зберегли рабство. О, проведіть мене додому. Я боюся вертатися сама...
— Але ж я, Марі, в усій цій історії я тільки жертва. Звичайно, я проведу вас, та, прошу, вислухайте мене: за життя Лорана, поки ми були дітьми, мамина пристрасть до власності не так впадала в вічі. Мама була нашою опікункою, вона вважала своїм прямим обов'язком дбати про землю. Я думаю, головне, що змінило наші взаємини по братовій смерті, була певність того, що тепер поділу не буде, що імперія залишиться непорушна.
— Це страхіття!
— Ще страшніше, ніж ви собі уявляєте. Один наш сусіда в Мальтаверні, Нума Серіс, далекий наш родич, має найбільший маєток в околиці після нашого. Він удівець, дружина його померла з горя, він її звів зі світу...
— З горя не вмирають,— роздратовано сказала Марі.
— Як витримує Нума Серіс аперитиви, коньяки й вина, що їх поглинає з ранку до вечора і має за єдину свою втіху,— ця таємниця мене мало обходить. Але я завжди дивувався, навіщо до нього їздить мама. Вона запевняла, що потребує його поради в продажу лісу чи в суперечках з орендарями. Але невдовзі я відкрив, що зв'язує її з цим мерзенним типом. Він має дуже противну дочку, яку ми ненавиділи, Л оран і я. Звати її Жаннетою, але інакше, як Вошка, ми її не називали. Пригадується, Лоран незадовго перед смертю сказав: "Мені поталанило, я надто дорослий, щоб одружитися з Вошкою. З Вошкою одружишся ти". І злий жарт несподівано обернувся прямою загрозою...
— Чому ж загрозою? Ви ж бо не маленьке дівча, котре силоміць віддають заміж. Признайтесь щиро: в душі ви почасти спільник вашої матері, що й сам мріє про цю огидну спілку, і його, цього спільника, ви й боїтеся.
Ми стояли перед її дверима. Марі тримала в руках ключа. Вона сказала:
— До побачення, Алене. Не приходьте до книгарні перед п'ятницею. Напередодні я побачуся з Сімоном Дюбером. Можливо, все мені здасться іншим.
Двері грюкнули. Я зостався сам на тротуарі, на цій вузенькій вуличці в кварталі Сен-Серен. Я примостився на східці ґанку, і, спершися ліктями на коліна, заплакав. Мій розпач не був удаваний, але, щиро кажучи, усе-таки був грою. Я упивався власним болем. І все ж справжні сльози текли у мене крізь пальці, справжні ридання я даремно намагався стримати.
Двері позад мене прочинилися. Я схопився. Марі з'явилася на порозі з лампою в руках. Вона ще не встигла скинути капелюшка. Вона сказала:
— Добре, що я побачила вас у прозурку.
Вона повела мене за собою, попередивши, щоб я не галасував, хоча спальня її матері й виходить у двір. Ми ввійшли у вузьку кімнатку, очевидячки, вітальню. Там було холодно й тхнуло пусткою. Крісла ховали покрівці. Навіть люстру запнуто серпанком. Марі посадила мене поряд із собою на канапу. Я все плакав, і вона сказала:
— Яка ви ще дитина! Вам навіть не п'ятнадцять, вам десять років! Так і хочеться запитати: "Ну як, минулося це страшне горе?"
Вона перша обняла мене. Я уткнувся обличчям у ямку її плеча біля шиї. Вона не ворушилася, наче боялася сполохати птаха, що сів їй на палець, і я був вражений раптовим спокоєм і щастям. Я робив перші несміливі кроки. Я дозволив нарешті себе "торкнути" в прямому значенні цього слова. Я погодився більше не бути "недоторканим". Спершу вона втерла мені очі своєю носовою хусточкою, потім торкнулася до них губами і поклала на них свою прохолодну долоню. І тихенько попестила мою щоку, більш нічого. Я знову почав говорити, а вона терпляче слухала:
— Мені соромно,— сказав я,— що у вас склалося таке погане уявлення про мою бідолашну матір. Я сам бачу, що багато чого в цій історії непереконливе. Як пояснити вам, хто така моя мати? Єдиний раз, коли я наважився сам заговорити про її наміри щодо цієї маленької Серіс, викласти їй причину моєї огиди, вона не захотіла навіть вислухати їх. Вам це здається неймовірним, але вона щиро переконана, ніби все, що я називаю фізичним коханням, не існує для людей особливої породи, до якої належимо ми, вона і я, що все це вигадки авторів романів, а насправді є лише обов'язок, покладений на жінку Творцем для продовження роду і вдоволення скотського бажання чоловіка; вона призналася, що для неї це найнезбагненніше в створеному Господом світі. Я погодився, що таке тісне єднання душі, яка прагне до Бога, з тваринною плоттю здатне привести дух на край безодні. Мама бурхливо запротестувала, запевняючи, що це випробування і через нього християнинові належить пройти, а насамперед не треба піддаватися спокусі, читаючи про це в книжках, що заповнили все моє життя. "Але ти мій син,— додала вона,— я знаю тебе і не маю сумніву, що ти відчуваєш таку саму огиду до всього цього... Ти ще не можеш збагнути..."