— Ах! То це через нього ви мордуєтеся? Бідолаха він, я з усієї сили стараюся, але, здається, марно, приховати від нього огиду. Я навіть силую себе брати його за руку, мені навіть вдається втримати її на кілька секунд у своїй. Ви навіть не повірите, але в нього по шість пальців на кожній руці. Якби ви знали, як гидко торкатися до цього м'якого наросня, до цього хрящика, бр-р...
Спершись на вітрину, я запитав:
— Сімон? Він у Бордо?
— Ви його знаєте? Звідки ви його знаєте?
— А вам відомо, що й на ногах у нього також по зайвому пальцю? Ну що ж, Марі, в четвер скажіть йому, що одного вашого відвідувача звати Ален і що він ангел, тоді ви узнаєте все про мене, про мою матір, про моє дитинство, звідки я родом,— Сімон Дюбер теж із тих місць. Сам я сьогодні не стану балакати з вами про нього, я не можу цього зробити, не втаємничуючи вас у всі подробиці мого нещасного життя, та й це мені не до снаги. Хай уже він розчистить дорогу... А я тільки доповню його свідчення. Після того, як він усе розповість, мені легше буде ввести вас у цю історію, яка, власне, нікому не цікава.
Вона прошепотіла:
— Окрім мене.
Потім я вислухав те небагато чого, що вона знала про Сімона. Він не витримав життя в Парижі і, щойно захистивши диплом, дістав з допомогою впливових патронів, якими дуже пишався, призначення до Бордоської округи.
— Але він запевняє, що тут йому самотність давалася взнаки ще дужче, ніж у Парижі, якби він не спіткав мене.
— А до своїх рідних він не їздить?
Про це вона нічого не знала. Він ніколи не говорив про рідних, ніби соромився їх. Я подумав, що коли б він приїхав до Мальтаверна, то моя мати не могла б не знати про його приїзд. Я сказав "До побачення!", штовхнув двері. І раптом подумав про майбутній вечір і здригнувся. Все, що заважало мені виходити на вулицю разом із Марі, зникло без сліду. Невдовзі вона все дізнається про мене і мою родину. Я навіть запитав, чи вона вільна, я сказав:
— Не залишайте мене самого сьогодні. Мама в селі. Вона кинула мене. Я вам усе розповім.
Мені хотілося стурбувати Марі, але її радість заглушила всякий неспокій. Вона попрохала провести її додому:
— Я забіжу на хвильку, тільки попереджу матір і переодягнуся.
Крамниця зачинялася за півгодини. Ми домовилися зустрітися біля Великого театру.
Було то перше моє побачення, і йшов мені двадцять другий рік! Сьогодні ввечері я буду не сам. Я зайшов до кав'ярні й зателефонував Луї Ларпові, нашому камердинерові, що запросив на обід приятельку. Уявляю собі його подив. "Даму, пане Алене?" — "Так, даму". — "Боюся, що приготовано тільки один біфштекс для вас, пане". —
"Відкрийте бляшанку паштету і подайте пляшку вина, на свій смак".
Я чекав у тумані, перед дверима одноповерхового будинку на вулиці Егліз-Сен-Серен, де мешкала Марі, поки вона перевдягалася. Коли вона вийшла, це була вона й не вона, визволена з темної книгарні від своєї роботи, а я вперше в житті гордо виступав, нічим не відрізняючись від інших молодих хлопців того листопадового вечора, що назавжди залишив у мені свій аромат. Я квапився попасти на майдан Гамбетти1 та Інтендантський бульвар — чи я наважуся признатися? — так, щоб мене побачили з цією молодою жінкою. А все ж запитав у Марі:
— Ви не боїтеся, що вас побачать на бульварі в товаристві молодика? А то ми можемо піти в обхід завулками...
Вона засміялася:
— О! Я, знаєте... Швидше я можу вас скомпрометувати... Я сказав, що ми родом із Базаса 2 і в Бордо у нас мало
знайомих. А все ж треба було за десять хвилин дороги до вулиці Шеврюс, де я мешкав, підготувати її до розкішного помешкання, до камердинера.
— У нас дві тисячі гектарів соснового лісу, ось що! — бовкнув я по-дурному. Ця цифра, здається, не справила на неї враження. Я додав ще немудріше: — Не рахуючи решти.
— Хвалитися тут особливо нема чим.
— Я не хвалюся, але я приховував це все від вас. А зараз треба ж вас попередити.
— Ні, Алене, це міняє все. Я не обідатиму в домі вашої матері, коли її немає і без її відома. Я поведу вас до маленького ресторанчика в порту, до Ейрондо.
Я заперечив, що це неможливо, що я телефонував додому, замовивши гідний такої гості обід.
— Ну й що, ви можете зателефонувати від Ейрондо і скасувати своє розпорядження.
— Ви не знаєте Луї Ларпа, нашого камердинера. Я ніколи не зважуся... Він відкрив бляшанку паштету. Для нього це священнодійство. Крім того, я ненавиджу телефон. Я подзвонив задля вас, але ніколи до нього не звикну. Я майже ніколи не телефоную.
1 Майдан, названий на честь Леона-Мішеля Гамбетти (1838—1882), французького політичного і державного діяча.
2 Б а з а с — назва місцевості між річками Гаронною та Сіроном в окрузі Жіронда.
— І вам не соромно?
— Так, соромно. Мама завжди каже: "Хоч за якого розумника ти себе маєш, ти просто жалюгідний боягуз".
— Бачу, я з'явилася вчасно.
— Ви мене зневажаєте...
— Ні, чому ж? Незважаючи на ваші тисячі гектарів, ви ніколи не примиритеся з цим світом, ви ніколи не станете одним із них... Я зустрічаю їх у книгарні, правда, небагатьох: адже читати вони не люблять. Але інколи трапляються відвідувачі, котрі збирають рідкісні видання. Я спостерігаю їх; книжковий прилавок — це наче барикада! Я їх вислуховую, нишком наглядаю за ними, я їх знаю.
— Але мене, Марі, ви не знаєте. А коли узнаєте...
Ми сиділи в найдальшому куточку ресторанчика — колись тут, певне, була матроська корчма, а нині сюди забігали попоїсти черепашок, міног або — в грибний сезон — білих грибів. Марі підійшла до стойки, щоб подзвонити до мене додому. Вона вернулася, сміючись, аж заходячись, я не думав, що вона вміє так сміятися:
— Заспокойтеся! Я чула, як камердинер гукнув куховарці: "Він усе скасовує! Добре, що я не відкрив паштету!" Ну як, заспокоїлися?
— Я просто смішний,— промовив я жалісно.
Коли я міркую про цей вечір, мене вражає моє жадібне прагнення вилити свою душу — нескромність, з якою я без упину говорив про себе, неначе цій молодій жінці чи дівчині, котрої я зовсім не знав, не було чого розповісти мені про своє життя, неначе само собою зрозуміло, що з нас двох інтерес становив лише я один. Вона слухала мене цілий вечір, не ставлячи інших запитань, окрім тих, яких я потребував, щоб остаточно звільнитися від того, що мене душило.