Чекаючи світанку, я простягся одягнутий на маминому ліжку. Мама прийшла ще раз, але не переступила порога кімнати, вона принесла мені каву і сказала, що Марі Дюбер прасує мою білизну і збере для мене все необхідне. Мені зоставалося тільки поскладати книжки і свою писанину, як називала мама все, що я писав. Я задрімав. Крізь сон чув, як торохтіли колеса Дюберової бідки. Ввійшла Марі з тацею, запнута чорною старечою хусткою, сама вся чорна лискучою чорнотою курячих пер і взагалі подібна до курки своїм зляканим поглядом і ходою з підскоком. Після Сімонової втечі,— а Дюбери тут рук доклали — мама розмовляла з ними, лише щоб дати якийсь наказ. Марі запевнила мене, що Л оран зараз задрімав і пані від нього не відходить. Лікар викликав сестру з Базаського шпиталю. Марі примовляла: "Ah! Lou praou moussu Laurent! 1 У Дюберів улюбленцем був він: "Ah! Lou praou!"
Ніколи собі не пробачу, що втік з рідного дому, так і не побачивши умирущого брата. Мама була на чатах і не допускала мене до кімнати, а все ж я зазирнув у прочинені двері і при миготливому світлі нічника на мить побачив пересунуті меблі, розкидану жужмом білизну. Я скорився. Все сталося так, як вирішила мама. В дев'ятнадцять років я дозволив їй ставитися до мене, як до немовля
1 Ох! Бідолашний пан Лоран! (Діал.)
ти. Я мляво заперечував, вона навіть не слухала. Вона казала:
— Тільки-но минеться криза, ти його побачиш. Обіцяю тобі. Я пошлю по тебе. Ти побалакаєш із ним віддалеки, все буде гаразд. Ми влаштуємо його в садку, на осонні. Сосновий ліс у таких випадках найкорисніше.
Ах! Цей вересневий ранок, запах туману... Я-то не вмру, я житиму. Мама уже надіслала панночкам листа, попередивши про мій приїзд і повідомивши про наше нещастя. Панна Луїза і панна Аділа чекали на мене розгублені; радість від мого несподіваного приїзду, співчуття, горе — все переплуталося. Проте радість переважала, надто у панни Аділи, приреченої на самотнє животіння поряд з глухою сестрою, "котра все розуміє з поруху вуст", за сім кілометрів від містечка, в цьому загубленому куточку, де уривалася єдина дорога, а далі аж до океану стелилися просторі безлюдні ланди. Одна з найстаріших ферм край безмежного просяного поля,— мені любо думати, що ми також родом з такої ферми. Цього ранку жайворонки заливалися над полями, жайворонки, що їх уже ніколи не стрілятиме Лоран. Ще до схід сонця мені відчинили простору кімнату, де відгонило цвіллю; там, як я знав, батько панночок, розорившись, укоротив собі віку, але ніхто не знав, що я про це знаю. Я розклав на столі бреншвігового Паскаля, передрук "Чину" Моріса Блонделя, що його мені позичив Донзак, "Матерію і пам'ять" Бергсона і, й одразу пішов копатися в книгозбірні "спільної вітальні", що, бувало, з дитинства давала мені таке щастя, якого не зазнати тому, хто не спізнав великого дива читати, коли ніщо надворі не здатне збаламутити гладкої поверхні літнього дня канікул, коли реальний краєвид зливається з уявним, і навіть запах дому проходить у тебе і лишається там навік, на довгі, довгі роки, хоча вже й самого дому не існує.
Не Бергсона я читав тепер, не Паскаля, не "Аннали християнської філософії", а "Дітей капітана Гранта", "Таємничий острів", "Безрідного" 2. А все ж Лоранова кімната в трагічному світлі нічника, така, як я побачив її в прочинені двері, не йшла мені з ума. Я не забував про неї ані на хвилину, в ній я черпав свою тугу, своє горе, але, може,
1 "Матерія і пам'ять" (1896) — праця французького філософа Анрі Бергсона (1859—1941), згідно з якою головним знаряддям осягання дійсності є не логічний розум, а інтуїція.
2 "Безрідний" (1878) —популярна повість для дітей французького письменника Гектора Мало (1830—1907).
також і щастя відчувати свої дев'ятнадцять років і життя, що б'є через вінця.
Я почув, як панна Аділа, призвичаєна, говорячи з сестрою, репетувати на все горло, сказала куховарці:
— Якщо станеться нещастя, от буде завидна партія — пан Ален із його трьома тисячами гектарів...
— Го-го! Воно-то так, але поки жива його мати, господинею буде вона...
— Замовкни! — гримнула панна Аділа.— Його мати й так має чимало свого добра, замалим не тисяча гектарів, дім у Ноайяні та й готівкою — кури не клюють!
— Так, але...
Я вийшов, щоб більше нічого не чути. Лоран був живий, він жив. Мама любить нас обох. Пополудні приїхав пан настоятель — повідомити новини:
— Твоя мати, як завжди, подиву гідна. Півночі вона не відходила від Лорана, щоб сестра-жалібниця могла поспати. Вона вирішила не бачити тебе навіть оддалеки. Вона йде на цю жертву. На жаль, чекати лишилося недовго.
Вперше того дня я почув фатальні слова: "Скачущі сухоти". Я відчув, як віддаються в мені ці скоки, що назавжди несуть мого старшого брата в пітьму, куди подамся за ним і я, не скоком, а ходою; але хоч як би я повільно йшов, усе одно зрештою скидатимуся на старигана з Лассю із моїми трьома тисячами гектарів і зграєю нетерплячих спадкоємців, котрих я ненавидітиму так само, як він, і гнатиму від себе геть. Жах власності. Власність — абсолютне зло. Що робити, як позбутися її? Я охоче зрікся б усіх благ світу сього, але тільки не самого світу, тільки не поганської радості, що нею я упивався того дня під дубами Жуано, поки мого брата несло скоком у ніч, що їй не було кінця-краю.
Назавтра я неждано-негадано навіч побачив у панночок мікроб власності: огидну десятилітню дівчинку, Жаннету Серіс, їхню спадкоємницю, котра під цим титулом приїздила в гості до панночок і приймала поклоніння фермерів. Найбезглуздіше було те, що це страшидло, єдина дівчинка в родині, рано чи пізно успадкує один з найбільших маєтків наших ланд, де власність панночок загубиться, мов крапля води в морі. Але для цих ненатлих пожирачів землі кожен гектар ішов у рахунок. У мене Жаннета викликала жах. Бліда, аж сіра, ластата дівчинка,— здавалося, і замість очей, безвіїх і безбрових, поблискують дві з її
незчисленних веснянок. Круглий гребінець притримував над чолом зачісані назад ріденькі коси. Дітей фермерів приводили до неї гратися. Вони слухалися її, як мужицькі діти маленьких бояр за кріпацтва. Назавтра, прокинувшись, я почув, як панна Луїза кричить панні Аділі: