Незважаючи на мамину заборону, я твердо поклав собі відчинити вікно — повітря в кімнаті було важке. Я не пізнав звичного запаху Лорана: від нього завжди йшов здоровий запах, хоча злегка віддавав псятиною. У хвороби свій особливий запах, і я його зразу відчув. Брат спав, він не хропів, але дихав важко. Я почав уже роздягатися, коли з'явилася мама в халаті, з заплетеною косою. Вона підійшла до ліжка Лорана, обережно помацала йому чоло й шию — він не прокинувся — і стиха сказала, що я не засну, а Лоран, може, потребуватиме її допомоги; краще вона ляже в мою постіль, а я піду до неї в кімнату. Я не змусив себе прохати і, навіть не глянувши на брата, спустився вниз, до маминої кімнати; вона була трохи менша за нашу, бо в одному кутку обладнано вбиральню, в другому — гардеробну, між ними утворився альков, де й стояло ліжко. Я з насолодою відчинив вікно і вклався в ліжко, де мене зачато. Дивна думка, чарівна і водночас нестерпна, я прогнав її під впливом звички, що збереглася в мене ще від моєї колишньої дитячої нетерпимості, коли я вірив, що одна-єдина лиха думка ставить під загрозу наше вічне спасіння.
Щоб перемогти спокусу, я вдався до засобу, що допомагав мені непомітно поринути в сон: почав розповідати собі історію,— я завжди щось вигадував. Історія, яку я зараз придумав, дуже мені сподобалася. Того року я вперше прочитав у "Людській комедії" Бальзака "Розкоші і злидні куртизанок"; самогубство Люсьєна де Рюбампре 1 у в'язниці невимовно засмутило мене, і я перекомпонував його історію: Люсьєн де Рюбампре не був скомпрометований і не попав за грати. Карлосу Еррері повелося з його затією, він видурив у барона Нусінгена величезні гроші, потрібні для одруження Люсьєна з дочкою герцога Гранльє. Я здолав усі перешкоди. Завдяки підтримці герцога і Карлоса Еррери Люсьєн дістає посаду при посольстві в Римі, вінчання відбувається потай у капличці посольства, отож у Парижі ніхто нічого не знає, і все, що може зашкодити Люсьєнові, усунуто. Трохи згодом Карлос Еррера вирішує "померти" і знов обернутися у втеклого каторжника Жака Колле-на. Він удає, ніби його вразила злоякісна пухлина. Всі певні його близької смерті. Він лягає на операцію до приватного шпиталю у Швейцарії, залежного від його банди. Труп іншого оперованого видають за труп Карлоса Еррери, і Жак Коллен дає драла... А я сповзаю, западаю в глибокий, твердий сон, де роїться багато люду, і випірну з нього тільки вранці, коли перший промінь проб'ється до мене крізь жалюзі...
Але цього разу я прокинувся серед глупої ночі, почуваючи себе загубленим у чужому ліжку, від якого пахло мамою. Я подумав — щось сталося. Так, я зразу збагнув, що справа погана. На сходах лунали квапливі кроки, ніхто не турбувався про тишу, грюкали двері. Щось сталося нагорі, в мене над головою. З Лораном? Чувся дзенькіт мідниць і глеків, я заспокоївся: мабуть, його нудить. Я повернувся до стіни. Цієї миті зайшла мама, тримаючи в руці лампу, що яскраво освітлювала її велике сіре обличчя й розпатлані коси. Вона стала на порозі:
— Послухай, ліпше, щоб ти знав...
Лоран почав харкати кров'ю, і зупинити її ніяк не щастить. Доктор Дюлак і настоятель зараз при Лорані. Я поривався встати, але мама благала мене не підводитися з ліжка.
— Вранці ти поїдеш до панночок, у Жуано. Треба тікати, тікати,— провадила вона сама не своя.— Я зітхну спокійно, лише коли ти будеш далеко.
— Але ж Лоран...
'Люсьєн де Рюбампре — герой романів Бальзака "Втрачені ілюзії" та "Розкоші і злидні куртизанок", молодий талановитий поет. Його рятує від самогубства втеклий каторжник Жак Коллен, який під іменем іспанського священика Карлоса Еррери стає його покровителем. Одначе їхні спроби будь-якими засобами добитися для Люсьєна високого становища в суспільстві приводять до катастрофи, і Люсьєн накладає на себе руки у в'язниці.
— Ідеться вже не про Лорана, а про тебе.
— Але, мамо, Лоран? Лоран?
Вона стояла як закам'яніла, тримаючи лампу в руці, довге сиве пасмо вибилося їй на чоло. Вона дивилася на мене гарячковими очима.
— Молися за свого бідолашного брата, але перший наш обов'язок — ізолювати тебе. Дай Бог, щоб не було пізно. Як подумаю, що всі ці роки ти жив із ним в одній кімнаті, і в Бордо, і в Мальтаверні... І навіть минулої ночі ви дихали тим самим повітрям.
— А Лоран, мамо?..
— Ми зробимо все можливе й неможливе, ти сам розумієш. Завтра буде консиліум. Але краще, щоб ти знав...— Вона завагалася: — Лікар вважає...
Потім, урвавши себе, знову докладно почала говорити, як далі бути зі мною. Ніби лихо стосувалося тільки мене, ніби вся його вага й наслідки могли окошитися на мені одному. Я поїду, не взявши з собою ні білизни, ні одягу, лише в тому, що на мені; бо всі мої манатки в зараженій кімнаті.
— Я навіть не поцілую тебе на прощання, і, звичайно, ти не підійдеш до Лоранової кімнати. Та він і не в змозі... Краще, аби ти не бачив його таким востаннє...
— Ні, не востаннє, мамо, не востаннє!
— Так, так! Ти ж знаєш, я завжди сподіваюся найгіршого. Я піду приготую тобі каву. А ти ще полеж.
Я не пручатимусь, я чинитиму так, як вона захоче. Вона зуміла налякати дев'ятнадцятилітнього молодика, як лякала маленького хлопчика, щоб він слухався. Була в Мальтаверні кімната, ліжко, де помер наш дідусь, а в Бордо була кімната, ліжко, де помер наш тато. Тепер тут буде кімната, ліжко, де Лоран... Він вийшов раптом із своєї мізерності останнього учня в класі й почав у мені своє нове буття. Не пам'ятаю, щоб він коли вимовляв, бодай одне слово, де б не йшлося про припутнів, чи вальдшнепів, чи зайця, чи про його собак. Він готувався до Гріньйонської вищої школи але сільськогосподарська наука цікавила його не більше, ніж латина чи давньоєврейська мова. Він любив казати: "В нашій родині я буду селянин... " Але Мальтавер-ном він не цікавився.
— Ви все звалюєте на мене! — нарікала мама, хоча не
1 Національна сільськогосподарська школа в містечку Гріньйон, вищий учбовий заклад, заснований 1826 року.
стерпіла б, якби пхали носа в її справи, точніше, в наші, оскільки Мальтаверн належав нам, а вона була тільки опікункою.
Так витала моя думка, аж поки зупинилася, ніби спіткнувшись: "Тепер не буде нікого, окрім мене: я залишуся сам-один у Мальтаверні, я й мама". Так, це раптом спало мені на думку, але Бог мені свідок, я не зрадів, адже не могло бути, щоб мама не подумала про те саме, щоб вона з її маніакальною пристрастю до землі бодай невиразно цього не відчула. Вона поклонялася землі, але зовсім не так, як я, вона ненавиділа поділи... Донзак, для котрого я пишу, зрозуміє все без моїх пояснень; усе це ще не було для мене ясне тієї лиховісної ночі, нічого не було ще висловлено, ухвалено, визнано. На ті нічні години я ніби накладаю гратку моїх думок у тому зв'язку й послідовності, в якій вони склалися за наступний тиждень, який я провів у панночок, у Жуано.