Ця канцелярія, то була спора кімната, обставлена шафами й обвішана сідлами, вуздечками і всіляким ремінням. В куті стояли міхи з зерном, а на них клітки й ліхтарні всілякого фасону. Коло величезної шкіряної канапи стояла колекція цибухів і палиць, а над канапою пишалися стрільби і нагайки. Ці останні могли б були стати прикрасою навіть славного судового музею в Нюрнберзі. Шкіряні й дротяні, з цвяшками і з кульками, великі й малі.
Показуючи на одну, казав старий слуга:
— Такою як по спині лизнули, то пам'ятав до самої смерті. "Пусти хлопа під стіл, то він лізе на стіл, — говорив, бувало, пан, — не тримай його добре в руках, то він тобі до горла добереться". І тримав, добре вмів тримати! Отими залізами прикручували руки, а тими...
— Дякую Ксаверому! — перервав йому гість і підійшов до вікна.
Вікно було мале і високо від землі, щоби хто не закрався, бо в канцелярії стояла також каса.
Перед вікном стелився зелений муравник, шуміли корчі, а в корчах стояла ледівня. Перед ледівнею груба, дубова, стара, аж чорна лава.
— Тая лава, прошу пана, називалася "кобила". Там, де ледівня, стояла колись мандатарія. Мандатор судив людей. Час був дорогий, суд відбувався скоро. Вивели, поклали на кобилу і били. Двох гайдуків тримало винуватця за голову і за руки, а третій валив. Били, аж гомін від двора відбивався. Пані втікала до свого покою і голову під подушку ховала. Мігрена, спазми, не виходила до обіду, а на завтра знов усе йшло своїм порядком. Пані добра була, милосердна, але що ж вона могла порадити? "Я тобі до твого діла не мішаюся, а ти мені до мого не втручайся", — говорив пан, а як він сказав, так і було. Цікава річ, що як колись перед кобилою люди ногами землю збили, так вона й донині не поросла травою, ніби навіть трава на тім місці рости не хоче.
Гість відвернувся від вікна і перейшов до другого покою.
— Тут звичайно мешкав учитель або учителька, вчили дітей. Останню спровадили з Німеччини. Висока, білява, горда. Діти слухали її і добре вчилися. Аж приїхав з-за границі панич. Не знаю, чи так вона йому подобалася, чи тому, що на селі не мав що робити, досить того, що почав з нею романс. Але не на свою трафив. Не дала собі голови закрутити, зробила скандал. Не знаю, чим той скандал був би скінчився, коли б одного ранку не витягнули були нашої учительки зі ставу неживою.
Відчинив вікно і показав на плесо.
— Іду я до офіцини, дивлюся, а на ставі щось ніби коса. От, гадаю собі, щось мені привиділося, бо звідки би 'там взялася коса? Але ні, бачу, що коса, то виплине, то потопає, підходжу ближче, а на воді ніби рука водні лілеї ловить... Потопельниця... Побіг я до двора, наробив кри-*У, і витягнули. О, бачать пан, о, підпливає рукав, видно пальці, о, о, волосся колишеться на хвилях... Ітак все, коли місяць уповні...
А тепер вертаємо до гостинної, тут, де стався припадок з моїм покійним паном. Було це зимою 1846 року. Певно, пан знають, яка це зима була? Ну, отже! Аж до нас доходили глухі вісті про те, що діялося на Мазурах5. Народ став з-під лоба дивитися на двір. Чекали якогось цісарського письма, дурніші виговорилися, що зроблять те, що сталося у Горожані.
Донесли до пана і — почалося. "Я з вас, гайдамаки, дев'яту шкуру зідру!" — відгрожувався пан. Аж одної ночі чуємо: в парку якісь голоси; бренькіт кіс, огні... Що такого? Післали маршалка. Вернув ледве живий. "Бунт, прошу ясновельможного пана. Хлопи обложили парк, поставили варту на всіх дорогах і кажуть, що живої душі з двору не пустять".
— До стрільб! Ми їх кулями розженемо, як встеклих псів!
Почула пані і вхопила пана за руку.
— Поки я жива, ти того не зробиш. Не хочу, не допущу!
— Так що? Чекати, аж впадуть до двора і переріжуть нас?
— Божа воля. їх і так більше. Треба по-доброму пробувати. Пішлемо за парохом.
Якось вдалося козачкові пересунутися через варти в село. Прибіг парох і почав переговорювати з бунтарями.
Переговори тяглися по північ. А тим часом пан, пані і ціла родина сиділи в гостинній, на тих меблях, що їх пан колись у карти був виграв. Пан то сідав, то вставав, ходив, як тигр по клітці, і сопів.
Пані молилася перед родинним хрестом: "Прости нам, Господи, гріхи наші і помилуй нас!" (Вона нашої віри була, зі старого українського роду походила, і народ любив її.) Аж відчинилися двері, і увійшов парох. Ніколи не забуду його. Високий, з великим чолом, синьоокий. Такий сильний був, що як ухопив рукою за колесо, то щоб най-сильніші коні, а стануть. Співав, як соловій, а проповіді такі балакав, що народ з далеких сіл до нашої церкви прибігав. Не було такого, щоб не послухав його. Увійшов, обсніжений, і каже: "Слава Ісусу Христу!" Всі кинулися до нього: "Спасителю наш!" А він: "Ласкаві панство. Послухайте, що скажу, і рішайтеся скоро. Знаєте мою прихильність до вас (пані Софія приходилася йому своячкою), але знаєте, що і народ мені не чужий, я його пастир. Я обіцяв людям, що відберу від вас присягу, що виїдете з села і, поки дідич живий, не верне туди. Маєтком буде управляти настановлений вами управитель. За те, що сталося нині, нікому волос з голови не спаде. Якщо ви годитеся на те, так присягайте". "Годимося!" — відповіли всі, крім дідича. "А ви?" — звернувся парох до нього. "З огляду на родину мушу згодитися, але коли б не жінка і не діти, я б з ними короткий процес зробив". — "Отже, прошу", — сказав різко парох і відібрав присягу. А тоді вийшов на ґанок і промовив до народу. Його голос лунав серед зимового вітру, як військова команда. "Ручу вам своїм словом, що ціла родина виїде з села і, поки пан живий, не верне туди. А тепер прошу, поводіться як слід. Я відпроваджу панські повози поза наші границі, зі мною поїде той з господарів, котрого ви виберете з-поміж себе для контролі. Чи годитеся?"
— Годимося! — залунало кругом, і парох казав лаштувати повози, а сам вернув у двір.
Пані Софія припала йому до ніг. Підняв її і посадив на канапі.
— Заспокійтеся. Це, гадаю, найкраща розв'язка, якої тільки можна було добитися. Дітям і так треба ходити до шкіл, а щодо маєтку, то я вже буду добре дивитися управителеві на руки.
Дідич ходив по покою і сопів.