Але перейдім до великої салі.
Увійшли. Саля довга, лискучий паркет, біла стеля, стіни червоним шовком оббиті. Здовж одної стіни шість вікон, усі до городу, під другою канапки і фотелі, а над ними портрети. Видно, не один маляр малював і не рівночасно, але всі покриті покостом з фабрики часу, з тої самої, що робить патину на мідяні криші церков, на бронзові статуї полководців і на прикраси ампіру.
7" Отсей пан посередині — це воєвода, гордощі наших панів. Життя і смерть багато тисячів народу тримав у своїх сильних руках. Жорстокий був. Не одного на другий світ вислав, на те й воєвода. А дивак, що й розказати важко! Бувало, спросить гостей на пир. Приїдуть, зберуться у їдальні, маршалок кождому його місце покаже. Чекають. Аж і воєвода входить. Стане при столі, коло свого фотеля, поведе оком направо й наліво, а тоді з пістолета у ве-нецьке зеркало — грим! Посиплеться скло, кому й на голову впаде, пані йойкнуть, а він: "Вітайте, дорогі гості. Це вам на віват. Простіть, коли кого стривожив!". Такий був.
Дама в гермелінах коло нього — це жінка воєводи. Направо й наліво від них їх сини й доньки. А отсі коло дверей в кутку (тут слуга нахилився до гостя, одне око прижмурив, як до стрільби, і не без деякої іронії у голосі казав) — ці до фамілії не належать. Покійний дідич привіз їх із заграниці. Купив у якогось торговця стариною, чим більше предків, тим краще — правда? Недаром же й Вер-гілій цілу поему написав, щоб римлян вивести від троянців3. Мій рід теж не буденний, — сказав нараз слуга і випрямився, як струна. — Ми з діда-прадіда льокаями були. Прадід маршалком в отсьому самому дворі служив. Маршалок! Хе, хе, хе! Над службою і псами полководив. Хе, хе, хе! З ним теж раз пригода була. Щось раз панові стрілило в голову, і питає: "Маршалку! А кілько в нас служби в дворі?" — "Сорок сім люда, прошу ласки вельможного пана". — "Сорок сім?.. Почислимо."
Задзвонили, і кругом газону уставилася ціла двірська прислуга, хлопи й жіноцтво. Рахують, — сорок шість, рахують ще раз, і таки нема сорок сім. Пополотнів мій прадід, не знав, бідака, що тая баба, що в комірці цілий день цукор рубала, якраз на кольки померла.
"То ти такий маршалок! — гукнув пан. — То ти так свою службу робиш!" — і кинув на гайдуків: "Випороти його!"
1 випороли маршалка... Маршалок!
Але поза тим нарікати на свого предка не можу. Була це "персона", — його хоч би й на королівський двір посилай, сорому не зробив би. Розумів своє діло, а діло наше нелегке, ой нелегке, прошу пана!
— А чий це портрет? — спитав гість, показуючи на гарну паню, кокетливо всміхнену, зі шнурком перел на рожевій, лебединій шиї.
— Це наймолодша донька воєводи.
— Гарний малюнок. Хто його робив?
— Кажуть, Бакчіяреллі4, але я при тім не був, ручатися не можу, може, це твір котрого з його учнів, бо сам він лиш короля та королівських дам портретував. Кажуть, що модель був кращий від портрету. Я тої самої гадки. Може, пан порівняють?
— Що ви це? Вона ж померла, заки я на світ прийшов.
— Та воно так, а все ж таки, коли пан цікаві, то можуть побачити її. Треба лиш положитися спати в сусідній кімнаті на отомані. О дванайцятій годині вона злазить зі стіни і чистить паркет.
— Жартуєте!
— Де ж би я смів. Говорю сущу правду. Підіпне шовкову сукню, на білі сап'янці надіне щітки і чистить, чистить, поки не запіють кури. І не всміхається тоді, так як на портреті. Прижмурить очі, закусить губи і чистить.
Соромиться, бо на неї ціле товариство зі стін глядить.
— Що за диво!
— Не диво, а кара, прошу ласки пана, а за що така кара, я можу розказати. Отож, служила раз у дворі дівчина чудової вроди, ще краща від самої ясної панянки. А до панянки приїздив стольникович, женитися хотів, тільки воєводи боявся. Панянці подобався панич, а паничеві по-коєва в око впала. Запримітила це панянка і стала знущатися над безталанною дівчиною. Казала себе чесати і драпала її, як кішка, казала шити й гожою в груди колола, казала чистити паркет і щіткою по голові била. "Щоб мені цей паркет був, як зеркало, щоб я в ньому могла побачити себе".
Дівчина чистила й чистила, а все ж таки, що зеркало, то не паркет. На тім паркеті вона собі ножем отак — о (тут зробив рух, що нагадував харакірі) і — кінець. А панночка мусить по ночах паркет за неї чистити, бо кара, прошу ласкавого пана, все-таки мусить бути, як не за життя, то колись... Може, пан скажуть на другу ніч на отомані собі постелити?
— Ні, дякую вам.
— Чи маю й про других говорити? —Ні!
— Так, може, підемо дальше?
— Ходім.
І переступили поріг.
— Це гостинна, — почав наново служачий. — Меблі змінялися разом із модою. Отсі, що тепер, куплені за гроші, які пан одної ночі виграв у карти від свого сусіда. Сусід зарізався бритвою. Властиво, голився, рука задрижала, і бритва перетяла головну жилу. Нещасливий припадок. "Я ніколи не сподівався, — казав тоді наш пан до пані, — що Томаш такий неуважний. Здавалося, чоловік врівноважений, спокійний, аж нараз такий припадок". А паня: "Дівчата, коні й карта, — чорта варта".
Пан засміявся на ціле горло, а пані пішла до своїх покоїв. Вона тих меблів не любила. Бувало, як мусить вийти до гостей, то сяде на крайчику фотелю і тільки жде, щоб піти собі геть. Зате пановий здоровий регіт лунав не раз по отсім покою. Він любив сидіти в тім, о, фотелю і курити люльку, як паша. Тут і з ним стався припадок, але це вже пізніша історія. Я про неї розкажу панові, як обійдемо другі покої. А тепер побачимо щось секретного, про що лиш домашні знали.
Тілько прошу вважати, бо тут три сходки вдалину.
Зійшли, відчинили ще одні двері, і служачий засвітив свічку., Темничка без вікна, лиш тапчан, клячник, а над ним образ Матері Божої. Старий слуга добув хустину, обтер нею чоло й очі і говорив дрижачим голосом:
— Туди увійшла панна Гертруда, як рожа, а вийшла сива, як голуб. Три роки пересиділа, нещасна. За що? — питаються пан. Звичайна історія. З лісничим утікала.
Той лісничий, то був волинський дідич, що в повстанні маєток стратив, мусив утікати і дістав лісничівку в нашого пана. Кращого мужчини я не бачив ніколи. Панна Гертруда любила ходити по лісі з книжкою у руках, з Вальтер Скоттом. Так вони й пізналися, полюбилися, а що любов була безнадійна, змовилися втікати. Хтось доніс до двора, вислали погоню, зчинилася стрілянина, він зіпнув від кулі (теж нещасливий припадок), а її привезли й засадили отут. Вийшла щойно тоді, як з нашим паном стався нещасливий припадок. Та об тім я обіцяв розповісти пізніше. А тепер перейдемо до канцелярії.