Кожен хлопець, по черзі, розповідав усе, що він знав у цій справі, і всі вони стверджували один по одному, що арештант, який сидить зараз за гратами, це та сама людина, що прокралася до них у кімнату пізньої ночі.
— Лудвіг був прикро вражений, коли роздивився, що грабіжник — непоказний на вигляд та невисокий… і це якраз після того, як він, склавши присягу, обмалював його судові як довготелесого чолов'ягу з широчезними квадратовими плечима та неймовірно важкими ногами!
Якоб заприсягнувся, що його збудив грабіжник, який грюкав та човгав ногами по підлозі; але, відразу ж після свідчень Якоба, Пітер та решта хлопчиків (які дуже шкодували, що не розповіли своєму заспаному товаришеві про все докладно) посвідчили, що злодюга зовсім не ворушився і лежав спокійно від тієї хвилини, як лезо кинджала торкнулося його шиї, аж до тієї, як, зв'язавши йому руки й ноги, перевернули горілиць, щоб подивитися, що воно за звір.
Господарева дочка сказала таке, що одному хлопцеві щоки вкрилися рум'янцем, а всі судді посміхнулися: вона заявила, що "якби не було там цього вродливого панича (й показала на Пітера), їх усіх зарізали б у ліжках, — оцей-бо жахливий чоловік мав величезного, блискучого ножа при собі, та такого довжелезного, як рука вашої честі"; і ще запевняла вона — "вродливий панич боровся із злодієм що було сили, намагаючись вирвати в нього ножа; але панич надто скромний, — щасти йому боже, — щоб про це розповідати".
Кінець кінцем по тому, як громадський обвинувач закінчив короткий перехресний допит, свідків було відпущено, а справу грабіжника передано на розгляд карного суду.
— Негідник! — люто кинув Карл, коли хлопчики вийшли на вулицю. — його треба негайно посадовити в тюрму. Коли б я був на твоєму місці, Пітере, я ту ж мить порішив би його!
— Йому пощастило, виходить, що він потрапив до великодушніших рук, — відказав Пітер спокійно. — Здається, його вже арештовували й раніше, обвинувачуючи в крадіжці із зломом. Він нічого не встиг украсти цього разу, але зламав защіпку на дверях, а це, скільки мені відомо, однаково, що грабунок з погляду закону. До того ж він ще й був озброєний ножем, а це, звичайно, погіршить його становище, — ото бідолаха!
— "Бідолаха"! — перекривив його Карл. — Можна подумати, що він твій брат!
— Авжеж, мій брат, та й твій також, Карле Сгуммелю, як на те пішлося, — відповів Пітер, пильно дивлячись Карлові в вічі. — Ми не можемо сказати, що вийшло б з нас самих за інших обставин. Адже ж нас чуйно охороняли від лихого вже з того часу, як ми народилися на світ. Щасливе життя вдома та добрі батьки, можливо, зробили б з того чоловіка чудову людину замість злочинця. Дай боже, щоб суд зцілив його, а не скрушив!
— Хай буде так! — закінчив Ламберт гаряче, а Лудвіг ван Гольп подивився на брата з таким захопленням та гордістю, що Якоб Поот, який був єдиний син у своїх батьків, зажадав від щирого серця, щоб маленький його брат; похований у старій церкві, там удома, зостався живий і підростав би та мужнів разом із ним.
— Гм! — буркнув Карл. — Дуже добре бути безгрішним і вміти все прощати й таке інше, але я маю тверду вдачу. Всі ці чудові ідеї скочуються з мене, як градини… а проте нікому до того немає діла, хоч би там що.
Пітер відгадав просвітки добрих почуттів у цій незграбній поступці; він простяг Карлові руку і промовив щиро й сердечно:
— Знаєш що, хлопче, — давай-но потиснемо один одному руки й будьмо добрими друзями, хоч ми й частенько лишаємося кожний при своєму погляді щодо багатьох питань.
— Не так часто, як ти гадаєш, — похмуро пробубонів Карл, міцно стискаючи Пітера за руку.
— Гаразд, — відказав Пітер жваво. — А тепер, ван Моунене, послухаймо, які бажання має Бенджамін. Куди він хотів би піти?
— .До Єгипетського музею, — відповів Ламберт, швиденько порадившися з Беном.
— Це на Бреедстраат. Отже, до музею. Ходімо, хлоп'ята!
РОЗДІЛ XXIV
Обложені міста
— Оцей майдан перед нами, — сказав Ламберт, ідучи поруч Бена, — надзвичайно привабливий улітку: тоді тут чудово в затінку дерев, його звуть Руїни. Багато років тому геть чисто увесь цей майдан був забудований, а Рапенбургський канал — отой! — протікав посеред вулиці. Одного разу, саме тут, на каналі, стала на якорі баржа, що везла у Дельфт сорок тисяч фунтів пороху, а матросам заманулося зварити собі обід на палубі; і незчулися вони, сер, як уся ота штука раптом злетіла в повітря; загинула сила-силенна люду, і мало не три сотні будинків були зруйновані тим вибухом дощенту.
— Як! — скрикнув Бен. — Невже вибухом зруйновано аж триста будинків?
— Атож, сер; мій батько був у Лейдені в той час. Він розповідав, яке то було страхіття, — люди втрачали розум з горя та з жаху! Вибух стався саме опівдні і скидався на вибух вулкана. Вся оця частина міста зайнялася в одну мить, будинки валилися, а чоловіки, жінки та діти стогнали під руїнами… Сам король прибув до міста і, як каже мій батько, поводився шляхетно, — він перебув на вулицях цілісіньку ніч і додавав відваги тим, що зосталися живі та намагалися погасити пожежу і врятувати якомога більше людей з-під каміння й уламків. Заходами короля по цілому королівстві збиралося пожертви на користь потерпілих, окрім того, їм виплачено сто тисяч гульденів з державної скарбниці. Батькові було лише дев'ятнадцять років на ту пору; це трапилося 1807 року, здається, але батько чудово все пам'ятає. Друг його, професор Лузак, був також серед убитих. На спомин про нього прибито табличку в церкві Святого Петра, і — дивна річ! — на ній вирізьблено зображення професора у тому саме вигляді, в якому його знайдено після вибуху.
— Яка чудна фантазія! А пам'ятник Бургааву теж у церкві Святого Петра?
— Я не пам'ятаю. Може, Пітер знає.
Бен дуже зрадів, почувши від капітана, що пам'ятник справді там і що вони, мабуть, зможуть побачити його сьогодні.
— Ламберте, — провадив далі Пітер, — запитай Бена, чи бачив він портрет Ван дер Верфа у ратуші вчора ввечері.
— Ні, — мовив Ламберт. — Я можу відповісти замість нього. Було вже надто пізно, щоб іти туди. Слухайте, хлопці, ви собі не уявляєте, скільки Бен знає! Це надзвичайно! Він уже встиг розповісти мені мало не цілий том з історії Голландії. Б'юся об заклад, що він напам'ять знає всю історію облоги Лейдена.