— А де Карл? — запитав один з хлопців.
Усі ззирнулися один з одним. Карла не було серед них.
— Ох! — скрикнув Лудвіг, що тепер таки добре злякався. — Де ж це він? Може, він зчепився з грабіжником і його вбито?
— Е, ні, — сказав Пітер спокійно, застібаючи свою дебелу куртку. — Гляньте-но краще під ліжка.
Хлопчики зазирнули під ліжка. Але Карла не було і там.
В цей час вони почули якийсь гамір на сходах. Бен кинувся відчиняти двері. В кімнату, мало не спіткнувшись, ввалився господар; він був озброєний великим дробовиком. Двоє чи троє пожильців ішли слідом за ним; потім дочка його з пательнею в одній руці та свічкою у другій; а позад неї, блідий та переляканий, наш відважний Карл!
— Ось ваш постояльник, господарю, — сказав Пітер, кивнувши на полоненого.
Господар звів свого дробовика, дівчина завищала, а Якоб, багато жвавіше, ніж можна було чекати, швиденько скотився з грабіжникової спини.
—— Не стріляйте, — крикнув Пітер, — йому зв'язано руки й ноги! Давайте-но перевернемо його на спину та подивимося, що воно за один.
Карл швидко зробив крок уперед, кажучи грізним голосом:
— Атож! Ми його перевернемо, та так, що йому не вельми до душі припаде! Яке щастя, що ми його схопили!
— Ха-ха! — розсміявся Лудвіг. — А де ж був ти, добродію Карле?
— Де був я? — відказав Карл сердито. — Як-то — де був? Я похопився зняти тривогу, он що!
Усі хлопчики ззирнулися між собою; проте вони були занадто щасливі і в надто піднесеному настрої, щоб сказати щось прикре. Ого, тепер Карл став дуже сміливий!.. Він перший заходився перевертати безпомічного чоловіка, — адже ж троє інших хлопчаків йому допомагали!
Отож, грабіжник лежав зараз горілиць, насупившись та щось бурмочучи; Лудвіг узяв свічника у дівчини з рук.
— Я мушу добре роздивитися на цього красеня, — сказав він, підходячи до грабіжника зовсім близько; але не встиг він вимовити цих слів, як раптом пополотнів і так здригнувся, що мало не впустив був свічки.
— "Вутсполен"! — скрикнув він. — Хлопці, та це ж той самий чоловік, що сидів коло вогнища!
— Звичайно, це він, — озвався Пітер. — Ми, з дурного розуму, рахували при ньому наші гроші. Але нащо нам згадувати про "вутсполен", брате Лудвігу? Місяць у в'язниці — і тої кари з нього досить.
В цей час повернулася господарева дочка, що за хвилю перед тим вийшла була до сусідньої кімнати. Вона вбігла, тримаючи в руках величезні дерев'яні черевики.
— Гляньте, батьку, — крикнула вона, — ось його здоровезні, бридкі черевики! Це той самий чоловік, що ми його примостили в сусідній кімнаті, після того як молоді паничі пішли спати. Ах! То було дуже необачно, що ми поклали бідних молодих паничів так далеко від нас, — адже ж у лихій пригоді не можна було б подати їм аніякісінької допомоги!
— Мерзотник! — зашипів господар. — Він знеславив мій заїзд! Біжу по поліцію негайно!
За чверть години з'явилося двоє сонних поліцаїв. Загадавши мінгеерові Клеефові прибути рано-вранці разом із хлопчиками до судді й подати скаргу, поліцаї пішли собі геть, забравши зв'язаного грабіжника з собою.
Можна було б подумати, що капітан та його команда вже не заснули цієї ночі. Де ж пак! Ще не знайдено того якоря, який може завадити юності та чистому сумлінню поплисти чародійною річкою снів. Хлопчики занадто потомилися, щоб така дрібниця, як лови грабіжника, могла відібрати їм сон. Трохи згодом вони вже знову лежали в ліжках, поринувши в химерні сни, що в них впліталися знайомі речі. Лудвіг та Карл постелилися на підлозі. Лудвіг уже забув і "вутсполен", і змагання — геть чисто все; але Карл не стулив ні на хвильку очей. Він чув урочисту нічну музику — мелодійну гру дзвонів, чув гучну калаталку сторожа, що стукала не в лад із дзвонами щочверть години; він бачив, як місячне проміння зісковзнуло з вікна, як зайнялася світова зоря і заграла рожевими відблисками в кімнаті, — і увесь цей час він думав:
"Фу-у! Який же я йолоп! Отак пошитися в дурні!.."
Карл Сгуммель на самоті із собою, коли ніхто не бачив його й не чув, був зовсім не такий бравий, як отой Карл Сгуммель, що гороїжився перед іншими.
РОЗДІЛ XXIII
Перед суддями
Ви можете не сумніватися, що господарева дочка другого дня заходилася коло печі рано-ранісінько і приготувала хлопчикам чудовий оніданок. У мінгеера був китайський гонг, що зчиняв більше шуму, ніж дванадцятеро обідніх дзвоників. Скоро гуркотання того страшного будильника розлягалося по цілому будинкові, найсонливіші пожильці прокидались і схоплювались як стій з постелі; але господарева дочка не дозволила бити в той галасливий гонг цього ранку.
— Нехай сміливі молоді паничі посплять, — мовила вона до засмальцьованого кухарчука, — а тим часом поспіє гаряча страва, доки вони прокинуться.
Була вже десята година, коли капітан Пітер та його команда зійшли один по одному вниз.
— Пізненько ви встали! — сказав господар невдоволено. — Нам давно вже час до суду. Оце то пригода для порядного заїзду! От ускочив я в халепу! Ви, звичайно, говоритимете суддям щиру правду, молоді панове? Адже ж ви скажете, що дістали добрі харчі та вигідну кімнату в "Червоному Леві"?
— Звичайно, скажемо, — відповів Карл зухвало, — і додамо також, що тішилися тут вельми приємним товариством, хоч нам і довелося приймати гостей надто невчасно.
Мінгеер тільки гостро глянув на хлопця і буркнув "гм!", та й по всьому; але дочка його була балакливіша за нього.. Вона повернулася до Карла і, трясучи своїми сережками, ущипливо сказала:
— Товариство те, мабуть, було не вельми для вас приємне, добродію мандрівниче, — адже ж ви любісінько залишили гостей і накивали п'ятами!
— Зухвале дівчисько! — крізь зуби процідив Карл і почав заклопотано обдивлятися ремінці на своїх ковзанах. А тим часом кухарчук, що стояв за дверима та підслухував крізь щілинку, корчився, заливаючись безгучним сміхом.
Після сніданку хлопчики, разом із Гюйгенсом Клеефом та його дочкою, подалися до суду при поліції.
В своїх свідченнях мінгеер Клееф, головним чином, твердив, що такої нечуваної речі, як грабіжник, зроду-віку не траплялося у "Червоному Леві", не траплялося аж до минулої ночі; що ж.до самого "Червоного Лева", то це вельми пристойний заїзд, не менш пристойний, ніж будь-який інший готель у Лейден і.