І він знову пішов курявною дорогою, високий, висохлий, з побитим зморшками лицем, але з ясними, що відбивали небо, навіть пломінними очима. Люльки вже не палив, бо згубилася під час тієї знаменитої втечі, а за сім років цілком відучився од чортівського зілля. Отож, коли Петро Сахнюк запропонував йому на додачу до харчів ще й тютюнцю, рішуче відмовився.
Тепер шлях його лежав до не менш небезпечного села Одудячого, але й туди зайшов без жодного страху; зрештою, коли йшов селом, ніхто його не впізнав, а всі бачили в ньому мандрівного прошака, бо дяча одежа на ньому зітліла, тобто її стачило тільки на те, щоб дістатися до згаданої молодички; сама ж молодичка, проганяючи його, новішу, покійного її чоловіка, одежу наказала зняти, а кинула якісь недоноски, які бозна-кому й належали, були-бо меншого розміру й Григорієве тіло недобре покривали. Отож і в Одудячому він без перешкод дістався до хати Максима Дударчука, але в дворі нікого не побачив. Постукав до хати, двері йому відчинила цілком незнайома жінка, але тієї ж породи, яку мали тутешні білі голови, і недоброзичливо озирнула його прегарними, косо прорізаними на лиці очима. І тільки коли спитав про Максима, пустила його до хати, гукнувши позад себе:
— Тут до тебе, Максиме, якийсь жебрак.
Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк, його не впізнав, а коли дяк назвався, згукнув уражено й видивився на нього як на прояву з того світу.
— Стривай, стривай, чоловіче! — вигукнув. — Той дяк, що ми його покарали десь із сім років тому, був молодим, а ти ж старий!
— Життя мене постарило й довга неволя, — мовив дяк, і в цей час у хату вскочило мале хлоп'я років на чотири чи п'ять, стало непорушно, взявши пальця до рота, і неймовірно на гостя вирячилося.
— Не побоявся до нас прийти? — спитав Максим Дударчук так само, як Петро Сахнюк.
— А де ж твоя жінка Ганна? — спитав і від себе дяк, відводячи погляда від маляти.
— Прогнав капосну та кляту! — сказав Максим і кивнув жінці, щоб подала на стіл. — Морочила мені голову, що я, мовляв, яловий, а то вона виявилася негодяща.
— А як же це виявилося? — спитав дяк.
— Виявилося отак, — звільна оповів Максим. — Ти з нею злігся? Злігся! А чого? Бо хотіла, як казала, свіжої крови для себе, а я для неї був, мовляв, недуж. Але і від тебе не понесла, то взяв підозру до голови. А щоб звіритися, зійшовся з моєю теперішньою, оцією, що порає в хаті. І виявилася вона справна і годяща, а я їй дуж.
І він розсміявся, водячи головою.
Тим часом жінка поставила на стіл вареників зі сметаною, а ще й фляшку з сивухою.
— А ти повернувся, — сказав лукаво Максим після чарки, — бо, мо', скучив за нею? Коли так, скажу, де можеш її знайти.
— Не задля твоєї колишньої повернувся, Максиме, — повільно мовив Григорій Комарницький, дивлячись у куток, — а тільки тому, що гадав: росте тут посіяна мною насінина. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Отак іду кудись, чи десь сяду, чи ляжу, а воно мене кличе. Тому зводжуся на ноги і йду. З того до тебе й прийшов.
Максим випив другу чарку, вдруге засміявся і сказав:
— Дурне взяв у голову, Грицьку, бо ця моя дитина народилася через два роки, відколи тебе прогнали.
Дяк ретельно заїв чарку варениками, а тоді встав.
— Вибачай, Максиме, — мовив, — бо мені вже пора.
Максим пильно зиркнув на нього.
— Якийсь ти не такий, дяче! — мовив. — Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?
— Довелося, — сказав Комарницький. — Але тепер не битимуть.
— Бо шукаєш загублене сім'я? — показав зуби Максим.
— Шукаю, — прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. — І знайду! А знайду тому, що чую його голос.
— Стривай, Григорію, — мовив Максим. — Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. — Відтак додав, пильно придивляючись. — А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?
Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:
— Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.
Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.
І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі — нікого, привітався коротко й сів до столу.
— Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?
— Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? — відказав дяк.
Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.
— Господи! — вражено скрикнула. — Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?
— Саме він, — спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.
— Але що з тобою сталося? — скрикнула Хвенна. — Ти ніби той і не той!
— Довго розказувати, — посміхнувся смутно дяк. — Сядь коло мене, поговоримо.
— Стривай, дам тобі поїсти, — сказала Хвенна.
— Обійдеться, — мовив дяк. — Бо все одно не маю чим заплатити. А до тебе жебрати не прийшов.
— Е, ні — рішуче сказала Хвенна. — Від мене непогодований не підеш.
І вона метнулась у двері, а за хвилю принесла мисчину холодцю, а ще й пляшку в другій руці.
Випили по чарці, а коли дяк з'їв половину холодцю, Хвенна не втрималася:
— Про що хотів зі мною поговорити?
— Коли стояли з тобою перед судом, — відірвався від їжі дяк, — то, пригадується мені, ти, Хвенно, суддям сказала… Що ввійшла від мене в тяж. Чи це правда?
— Так воно й було, — мовила жінка.
— А коли ввійшла у тяж, — прорік дяк, ллючи на Хвенну синього потока з очей, — то мала народити дитину. Чи ж її народила?