Вражений цим напливом чудернацьких думок, Карасик запитав себе: "Та невже ж тільки тепер, коли вона вже одружена, я покохав її, чи я кохав її й раніш? Тоді чому ж я цього сам досі не знав?.."
Але відповіді собі Карасик не годен був дати. І це ще більше допікало його. Щоб дати якийсь вихід своїм почуттям, Карасик рвучко спитав:
— Та як же це?
— Що "це"? — не зрозуміла Паля Степанівна.
— Та оце?.. Я питаю, як це ви так раптом одружились.
Паля Степанівна ніжно усміхнулась і удала з себе здивовану.
— Та як же... Ну ото земвідділ улаштував у Голосіївш гулянку. Кондратенки запросили й мене. Там я і познайомилась із Марою...
— А потім? — зовсім уже знахабнів Карасик, сердито дивлячись на Палю Степанівну.
— Потім... — Паля Степанівна до непристойного почервоніла і ось-ось, диви, розплачеться.
Карасик із насолодою тішився її розгубленим видом. "Ну, а про Цейлон і некрасівців тепер уже знаєш?" — зловтішно посміхнувся собі Карасик.
— А потім через тиждень і побрались... — ніби перепрошуючи, що це одруження так швидко сталося, тихо проказала Паля Степанівна і благаюче подивилась на Карасика.
— Да, скоро... — недвозначно промимрив Карасик і глибоко втягнув у горло цигаркового диму.
Якби не рятувало шитво, Паля Степанівна зовсім би не знала, що робити. До шитва можна схилити голову і принаймні щось робити руками. Одначе і і цій позі Паля Степанівна відчувала на собі Карасикові очі. Вони так посміливішали й дивляться так пронизливо, що, здається, одяг зовсім уже не захищає Палю Степанівну, і гострі зеленуваті Карасикові булавочки легко проходять крізь блузку, сорочку, ба навіть влізають у тіло і безсоромно заглядають, що робиться там, усередині, куди навіть і сама Паля Степанівна не одважується подивитись — такий там тепер рейвах і безладдя.
— Щось мене наче морозить, — сказала Паля Степанівна і накинула на плечі хустку.
— Морозить — у червні? — саркастично ворухнув куточком губ Карасик і знову запнувся хмарою диму.
Паля Степанівна тужно подумала: "Ото ще мені напасть із цим Олексою! І навіщо Мара його впустив!" Але годі дати собі раду з цим мамулою, що розлігся на канапі і вже зім'яв нову плахту, яку позавчора купив Мара в кустарспілці. Ось він сидить над душею, ніби прийшов правити якийсь борг з минулого. Вигнати б його з хати, але ж не виженеш. У сусідній кімнаті, затуливши долонями вуха й підібгавши під себе довгі ноги, старанно батує басом Мара:
— ...Ranunculus асег, ranunculus асег — це буде "лю-тік". Ranunculus асег — люгік... — Тоді голосно через кімнату: — Палю! А що воно таке по-нашому "люгік"?
Паля Степанівна похапливо кладе на коліна шитво й напружує брови: "Лютік"? А як же це справді по-українському — "ЛЮІІК"?
Карасик переможно посміхається.
— "Люгіком" у нас звуть жовтець.
У сусідній кімнаті обурюється Мара:
— Написали б просто "жовтець", і всім було б ясно. А то якийсь ranunculus! Бу-бу-бу-бу... — Мара знову спиняється над латинською назвою, щоб поволі, як возом, переїхати з літери на літеру: — Di-i-co-o-ty-y-ledo-nes, dicotylédones — "двухсеменодольные". А "двухсеме-нодольные" — що таке?
Паля Степанівна з надією підводить на Карасика очі. Карасик байдуже перекладає ногу на ногу й хитає галовою:
— Я філолог, a не природник. Мара нетерпляче просить:
— Подивись, будь ласка, Палю, в ботанічний словник.
Паля Степанівна одкладає шитво й хустку і мерщій іде в куток до маленького столика. Руки їй непризвичаєно шарудять папером, аж поки, кінець кінцем, не спиняються на одній сторінці, де вона побожно шукає пальцем:
— Двухсеменодольные, двухсеменодольные, двухсе-менодольный — двопрозябцевий. Чудно якось переклали — "двопрозябцевий"... — Паля Степанівна нерішуче кладе словника на стіл. Мара незадоволений з перекладу, він понуро бубонить собі далі:
— Бу-бу-бу-бу... hordeae, ну це я вже знаю, ячмінне збіжжя. Бу-бу-бу Cydonia vulgaris... Що таке — cydonia vulgaris 3 ?
Паля Степанівна вже не відважується братись до словника. Мара громохко встає з-за столу й одним кроком переступає через поріг.
— Це єрунда друкувати назви рослин латинською мовою! Виходить не морфологія, а чисто шифрована телеграма... Це ж, безумовно, навмисне так робилося, щоб робітники й селяни не могли вчитись по вузах, t чого б тепер оцих ranunculus'iB не перекласти на українську мову? Ну от я, скажемо, я ж у
Карасик нишком подумав: "Еге! Та ти, дядя, і справді того!.." — але Марі він сказав так:
— Да, це дійсно дивно, чому й досі не перекладуть підручників для вузів. Проте тепер же українізація, мабуть, це вже скоро зроблять.
Мара незадоволено заперечив.
— Мало чого, що українізація! Але що мені тепер робити. От вам "cydonia vulgaris", а що воно таке ця "су-donia"? Знову, значить, у словника дивись, а той словник наспіх поперекладали, всякі "двопорцелянові" — чи як там? — понаписували. Це ж так зроду не вивчишся... t головне, понімаєте, ця дурацька морфологія так тобі сушить мозок, що потім уже нічого не можеш робити. Позавчора прийшлось мені виступати з привітанням на незаможницькій конференції, почав я, знаєте, мовби добре, а потім прислухаюся до себе — що таке? Понімаєте, чую, що говорю те ж саме, що й за Центральної Ради та ще в цьому ж самому театрі на з'їзді Селянської спілки: "Земля селянам, панів щоб не було" — ну точка в точку, з тим, як ще був есером. Еге, думаю, слабо! Я тоді скоріше викинув кілька вже дійсних гасел і мерщій з трибуни... От вам і морфологія! — підніс Мара до Карасика руки, мов би це Карасик вигадав морфологію на голову робітникам і селянам. Мара розохотився був і далі говорити, але Карасик підвівся:
— Вибачте, я вже мушу додому йти. Мені теж треба сісти за історичний матеріалізм.
— Ну, положим, історичний матеріалізм проти морфології — єрунда! Все одно, що белетристика!.. — стиснув Мара Карасикові руку й попросив на прощання заходити до них частіше. Карасик швидко збіг униз сходами й дав собі слово більше не переступати цього ідіотського порога.