Степан Никифорович нічого не второпав. То не інакше, як нарошне зять навернув отакої комуністичної мудрості та ще й по-українському: баки хоче забити.
Степан Никифорович зняв із бильця руку і обережно підійшов до зятя ближче.
— Ну да, це я понімаю, що надстройка, вроді б сказать — соціалістичеськоє строительство (і в нас тоже: клуб строять і оп'ять же там усякі, можна сказати, фут-боли) его да; потом і нащот економіки — ето, конечно, тоже правильно: щоб там значить грошей по-дурному не тринькали, домів чи там скверів не портали — це я все понімаю, ну от, скажіть мені, як же з безпартійними бути?
Мара такого запитання не сподівався. Ні, таки на-правду, тесть зовсім уже не такий сірий, він, розуміється, все страшенно плутає, багато чого не розуміє, але хто б міг подумати, що на периферії, в глушині, отакі дядюшки так цікавляться політичним життям! Ні, він, Мара, зовсім не уявляв собі периферії, він давно вже одби-вся від неї, а вона, бач, як посунула наперед.
— Власне, що вас цікавить про безпартійних? — попросив пояснити Мара, готуючись дати тестеві докладну відповідь.
— Та от, скажемо, собственность к примеру: чи воно й далі безпартєйним будуть розрішать, чи тольки...
— Знову, знову про політику! — застогнала Паля Степанівна. Мара обернувся до дружини:
— Батько інтересується, і я об'ясняю йому, Палюсю. Хіба ми тобі заважаємо?..
— Не заважаєте, але це ж набридло! В Києві чула від тебе, що зібрання, нарада, ячейка; приїхали сюди спочити й тут — "партія", "безпартійні", "економіка". Це ж жах усе життя — про політику...
Степан Никифорович перебив дочку:
— Совершенно верно: інтересуюсь! — І тоді сердито до Палі Степанівни: — В тебе муж політичеський і потому ми про політику, а перебаранчать, коли розговарю-ють, нехарошо! Даже некрасиво... — 1 знову м'яко до зятя: — Так пожалуста. Об'ясніть мені, потому шо в вас у городі, так... — і тільки тепер Степан Никифорович з жахом пригадав, що він сказав зятеві про ком'ячейку вдень. Пригадав і осікся.
Мара заклав у кишені руки й пройшовся по кімнатці.
— Ви — про власність, здається? Це, розуміється, "всерйоз і надовго", проте не треба забувати, що це тільки стратегічний обход. Да. А нащот безпартійних, що ж: усякі бувають безпартійні, як і комуністи так само є всякі...
Степан Никифорович здригнув, радісно усміхнувся, потім знову посерйознішав і підтюпцем побіг за зятем:
— Оце ви правильно сказали: і комуністи бувають усякі! Ето, я вам скажу, істинна правда, що — всякі! Конечно, там Луначарський, Риков, Калінін — его одно діло, ето настоящі, а в нас, так повірите, — шантрапа одна, а не комуністи! Даже мені, безпартєйному, і то больно смотреть, як вони портять Совєцьку власть!.. Я ото вдень ще вам говорив про комуністів, так то я — тільки про наших, тутешніх говорив. А в центрі, там воно, ко-нешно, не так...
— Ну що ви! Я думаю, що і у вас тут хороші робітники знайдуться, — сказав Мара, роздивляючись тестеву бороду.
— Нема! — категорично одрізав Степан Никифорович: — Ні одного нема! Ну хіба що хто коли з Харкова там приїде чи з Києва, а то всі — просто, как будьто їх хто з каторги позганяв сюди!..
Паля Степанівна лежала на ліжку, заплющивши очі. Від батькових слів вона пополотніла й потерпла в страху. Що сталося з батьком! Чи йому повилазило — з ким говорить? Господи, яка нетактовність і провінціальщина!..
Паля Степанівна ладна була тепер дряпати себе за те, що не попередила цієї неможливої розмови, заздалегідь поінформувавши батька про чоловіка. Але тепер було вже пізно. Тільки дивно й незрозуміло зовсім, чому це Мара не реагує досі? Вивідує? Хоче обійти й винюхати зо всіх боків? О, вони, комуністи, всі такі! Це ж "політика": змовчати, витягнути супротивникові язика, а потім: ось, бачите, який він, прошу! Кругом шістнадцять!.. Паля Степанівна ще дужче, аж до болю в повіках, заплющила очі.
До кімнати рипнули двері й брязнула стара зіпсута клямка.
— Можна? — спитала за дверима Лідочка і тихо ввійшла до кімнати. Вона скромненько підійшла до Мари й подала йому листа:
— Вам пришло партийное письмо:.. Мара здивовано зморщив чоло:
— Що таке? Як це "партійноє"?
Лідочка ворухнула ліктями й криво посміхнулася:
— Ви ж самі — партійний, значить, і письмо до вас партійноє.
— Ліда! Січас же мені до самовара там!.. Не могла досмотреть. Потух зовсім! Стадерам... — сказав суворо Степан Никифорович і недобре подивився на дочку. Лідочка непорозуміло глянула на батька і швиденько вийшла з кімнати.
— Що там за лист? — стурбовано спитала з ліжка Паля Степанівна.
— А, то з редакції, статтю про каенес і кооперацію просять спішно написати.
— Написати? В газету?! — піднесено й солодко спитав Степан Никифорович, і його очі побожно спинилися на зятевому роті. Потім він заметушився, схопив зятя за лікоть і повів до їдальні: — Ходімте ж у столовую чай пити!.. А про безпартєйних ви тоже очень правильно сказали. Конєшно, є всякі безпартєйні! Безусловно — всякі. Безпартійність — ето, діствительно, як пишуть у газетах, не позор, а большое нещастя!.. — авторитетно сказав, зітхнувши, Степан Никифорович і улесливо зазирнув зятеві в вічі.
Паля Степанівна похопилася з ліжка. Вона глянула, як поплив її Мара в батькових обіймах чай пити, й не пойняла віри: ідуть обидва, як давні приятелі, і це тоді, коли могло статись хтозна-що після татових теревень!.. Паля Степанівна звелася на ноги й тихо сплеснула долонями.
"Який добрий, який хороший мій Мара! Він усе вміє полагодити, в усьому дасть раду!" — подумала Паля Степанівна, і очі їй стали вогкими: світилася щастям, несподівано набігла сльоза. Паля Степанівна запнула на грудях капот і радісна, мов на перше побачення до коханого, підійшла до люстра крутити зачіску. Розчісуючи великим гребенем васильки на скронях, Паля Степанівна недбало кинула до їдальні:
— Якщо там статтю треба написати, то пиши, Маро, сьогодні ж, а то нам же треба до Кисловодська збиратися.
Мара, хитнув на згоду головою і насипав у склянку цукру.