Сповідь афериста Фелікса Круля

Сторінка 80 з 108

Томас Манн

Зузу почервоніла, мабуть, за матір, яка й не подумала червоніти, а можливо, з ревнощів до неї, але тут же з вражаючим самовладанням зіґнорувала цю миттєву незручність. Вона мотнула голівкою в мій бік і байдуже зауважила:

— Які в нього красиві зуби.

Такої прямолінійности ще в житті не зустрічав! Зузу, мабуть, заслуговувала б на осуд за дещо зайву задерикуватість, якби на обурене: "Zouzou, vous кtes tout а fait impossible"[175] сеньйори не відповіла:

— Та він же їх увесь час показує! Отже, йому приємно це чути. І взагалі такі речі зовсім ні до чого замовчувати. Мовчати шкідливо. А констатація факту не шкодить ні йому, ні будь-кому іншому.

Своєрідне створіння! Своєрідне і таке, що трохи не вписується в рамки загальноприйнятого, а також її світського та національного середовища. Це я усвідомив значно пізніше. Мені ще тільки належало дізнатися, з якою майже фанатичною наполегливістю ця дівчина керувалася у своєму житті відомою сентенцією: "Мовчати шкідливо".

Розмова якось соромливо перервалася. Мадам Кукукда Крус легенько тарабанила по столу кінчиками пальців. Пан Уртадо смикав свої окуляри. Я перший порушив мовчанку: — Нам залишається тільки визнати педагогічні таланти мадемуазель Сюзанни. Вона мала цілковиту рацію вже в першому випадку, помітивши, що смішно припускати, ніби шановний пан Кукук почав свій звіт про поїздку зі згадки про мою особу. Я готовий побитися об заклад, що в першу чергу професор розповів про придбання, заради якого, власне, і їздив до Парижа, тобто про окремі частини скелета якогось дуже цікавого, але, на жаль, давно вимерлого виду тапіра, що жив у достойну поваги епоху еоцену.

— Ви вгадали, маркізе, — підтвердила сеньйора. — Насамперед саме про це нам і розповів дон Антоніо, так само як, мабуть, і вам. І месьє Уртадо наш люб'язний супутник, більше ніж будь хто інший, зрадів цьому придбанню, тому що воно обіцяє йому цікаву роботу. Я відрекомендувала вам мсьє Уртадо як наукового співробітника мого чоловіка, але у нього є ще й інший фах. Мсьє Уртадо не тільки робить для нашого музею найкращі опудала різноманітних сучасних тварин, але й за скам'янілими останками надзвичайно переконливо відновлює вигляд давно вимер лих істот. "То ось звідки воно, це волосся до плечей! — подумав я.

— Але чи так уже це потрібно?" А вголос сказав: — Це ж треба, пане Уртадо! Їй богу, все не могло скластися щасливішим чином! Про вашу захоплюючу діяльність мені багато розповідав професор, і раптом такий щасливий випадок, з перших кроків у цьому місті я вже маю честь познайомитися з вами…

І що ж на все це зволила сказати фройляйн Зузу, дивлячись кудись убік? А ось що:

— Яка радість! Раджу вам кинутися йому на шию! Нас, напевне, не можна порівняти з паном Уртадо, якщо знайомство саме з ним викликало у вас таке бурхливе захоплення. Проте, маркізе, за вашим виглядом ніяк не скажеш, що ви цікавитеся наукою. Коло ваших інтересів, безперечно, обмежується балетом і кіньми…

Звичайно, на її слова не слід було звертати уваги, але я все-таки відповів: — Коні? По-перше, моя пані, наш кінь дуже й дуже пов'язаний з тапірами еоцену. По-друге, і балет може навести людину на наукові роздуми, варто лише згадати про первісний кістяк гарненьких ніжок, які там виробляють всілякі антраша. Даруйте мені цю вільність, але ви перша заговорили про балет. В іншому ви, звісно, маєте право бачити в мені вертопраха, людину найприземленіших інтересів, цілковито байдужу до всього високого, до космосу й трьох первотворень, до вселенської симпатії. Цього вам ніхто заборонити не може, але раптом ви таки помиляєтесь?

— Тепер, Зузу — втрутилася maman — пора пояснити, що ти зовсім не те хотіла сказати.

Але Зузу як води в рот набрала.

Зате потішений пан Уртадо поквапився згладити її виступ.

— Мадемуазель, — сказав він, — любить дратувати, пане маркізе. Ми, чоловіки, повинні з цим миритися й, звичайно, охоче миримося. Мене вона теж вічно дражнить, кличе набивальником опудал — втім, я колись і справді ним був. Я заробляв собі на життя тим, що набивав опудала покійних домашніх фаворитів — канарок, папуг і кішок, нагороджував їх гарненькими скляними очима. Згодом я перейшов на дермопластику — від ремесла до мистецтва — і вже не маю потреби в мертвих звірятах, щоб пораду вати відвідувачів музею виглядом уявно живих створінь. В такій справі, крім майстерних рук, потрібне вміння спостерігати й уважно вивчати природу, цього я не заперечую. Й усі ці якості — в тій мірі, в якій вони у мене є, — я поставив на службу нашому природничо-історичному музеєві. Вже багато років, зрозуміло не сам, а ще з двома художниками цього жанру, я працюю для створеної Кукуком інституції. Щоб відтворювати тварин інших часів, я хочу сказати — земну давнину, необхідно, певна річ, мати в наявності точні анатомічні дані, на основі яких логічно вибудовується загальний вигляд. Тому я так і радію, що професору вдалося роздобути в Парижі необхідні нам частини кістяка. За ним я доповню всі інші. Це тварина була не більше за лисицю й, безперечно, мала чотири сильно розвинені пальці на передніх лапах і три на задніх…

Уртадо аж спітнів від такої довгої промови. Я від душі побажав йому успіхів у цій надзвичайно цікавій справі й висловив жаль, що не побачу його результатів, оскільки мій пароплав відходить до Буенос-Айреса вже через тиждень. Зате я хочу побачити якомога більше того, що він вже створив. Професор Кукук був настільки великодушний, що запропонував сам бути моїм екскурсоводом по музею. От я й клопочуся щоб точніше домовитися про день і годину цієї екскурсії.

— Домовитися ми можемо, не сходячи з місця, — заявив Уртадо. І додав, що коли завтра вранці, годині об одинадцятій, я візьму на себе клопіт підійти до музею на руа да Прата, за два кроки звідси, то професор разом зі своїм скромним співробітником будуть уже на місці, й він, Уртадо, матиме за честь приєднатися до нашої "екскурсії".

Чого ж краще! Я простягнув йому руку на знак того, що вважаю справу вирішеною, панії поставилися до нашої домовлености більш менш доброзичливо: сеньйора посміхнулася поблажливо, а Зузу — глузливо. Проте в короткій розмові, що зав'язалася потому, вона знову не обійшлася без того, що пан Уртадо назвав підначуванням. З цієї розмови я дізнався, що дон Міґель зустрів професора на вокзалі, відвіз його додому і, пообідавши разом з родиною Кукук, зголосився супроводжувати дам по крамницях і, нарешті, завів їх відпочити до цього кафе, куди вони, за місцевим звичаєм, не могли б з'явитися без супроводу чоловіка. Поговорили ми й про навколосвітню подорож, яка чекала на мене — своєрідний подарунок батьків своєму єдиному синові, до якого вони, звичайно, мають слабкість.