— Буду дуже радий все це побачити, — сказав я й додав: — Дозвольте запитати, самі ви теж португалець?
— Ні, ні, — відповів він, — але я вже давно осів у Португалії. І зараз їздив до Парижа лише на короткий тер мін, у справах, у службових справах. Що ж це я хотів сказати? Ах, так, трохи придивившись, ви виявите арабсько-мавританські елементи і в архітектурі, до того ж у всіх містах. А що стосується Лісабона, то вважаю обов'язком попередити вас, що він дуже бідний історичними пам'ятками. Ви ж знаєте, це місто розташоване в сейсмічному центрі, й один лише страшний землетрус минулого століття на дві третини його зруйнував. Проте зараз це знову доволі розцяцьковане місто з безліччю визначних місць, так що я навіть не знаю, на яке з них вказати вам у першу чергу. Мабуть, перш за все вам слід відвідати наш ботанічний сад на західній височині. У Європі нема йому рівних, тому що в цьому кліматі тропічна флора виростає нарівні з флорою середньої смуги. Він рясніє араукаріями, бамбуком, папірусом, юкками й різноманітними пальмами. Але цього мало, там ви побачите дерева, які, власне, не належать до сучасної рослинности нашої планети, а саме — деревоподібну папороть. Підіть туди зараз же після приїзду й погляньте на цю рослину кам'яновугільного періоду. Це вам не коротенька історія культури, це стародавність самої Землі.
Мене знову охопило відчуття безмежних просторів, яке його слова вже одного разу у мене викликали.
— Звичайно, я негайно туди завітаю, — запевнив я.
— Ви вже вибачте, — вирішив він додати, — що я нав'язуюся вам зі своїми вказівками й ніби намагаюся керувати вами. Але знаєте, що я пригадую, дивлячись на вас? Морську лілею. — Це звучить більш ніж втішно.
— Тому що здається вам назвою квітки. Але морська лілея не квітка, а нерухома тварина морських глибин, що відноситься до родини голко-шкірих, та ще й до найдавнішої її групи. Ми знаємо безліч таких закам'янілостей. Ці нерухомі радіально-симетричні тварини зазвичай мають форму квітки або зірки. Нинішня морська зірка, нащадок морської лілеї, Тільки в молодості сидить на своєму стеблі в ґрунті. Пізніше вона вивільняється, емансипуєтся й плаває або повзає вздовж берегів, ради бога, перепрошую за цю асоціацію, але мені спало на думку, що ви, як морська лілея, відірвалися від стебла й вирушили в інспекційну поїздку. А давати поради мандрівникові неофіту, їй богу, дуже спокусливо. До речі: Кукук.[170]
На мить я подумав, що з ним щось негаразд, але тут же зрозумів: хоч був значно старший за мене, він тим не менше перший мені відрекомендувався.
— Веноста, — поспішив я з відповіддю й відважив йому трохи кривий уклін, тому що в цей момент мені ліворуч подали рибу.
— Маркіз Веноста? — перепитав він, злегка звівши брови.
Я це підтвердив, але майже ухильним тоном.
— Певно, по Люксембурзькій лінії? Я маю честь бути знайомим з однією з ваших тіточок у Римі, графинею Паоліно Чентуріоне, вродженою Веноста, по італійській лінії, яка, як відомо, пов'язана з віденським сімейством Чешеніс та з Естергазі із Галант. У вас, пане маркізе, скрізь кузени й свояки. Не дивуйтесь з моєї поінформованости, ґенеалогія та походження видів — мій коник, вірніше, мій фах. Професор Кукук, — пояснив він на додаток до свого прізвища, вже названого раніше. — Палеонтолог і директор Природничо-історичного музею в Лісабоні, інституту, який поки ще не користується широкою популярністю, засновником якого є я сам.
Він дістав з кишені гаманець і подав мені свою візитівку: я змушений був зробити те ж саме й простягнув йому свою, тобто одну з тих, якими мене забезпечив Лулу. На картці Кукука я прочитав його хрещене ім'я — Антоніо Хосе, — титул, посаду й домашню адресу в Лісабоні. Що стосується палеонтології, то з розмов Кукука я вже почав здогадуватися про його причетність до цієї науки.
Обидва ми прочитали картки з однаковим виразом шанобливости й задоволення і потім, обмінявшись подячними кивками, запхнули їх у свої гаманці.
— Можу тільки сказати, пане професоре, — чемно додав я, — що мені дуже пощастило з вибором столика у вагоні ресторані.
— Я, зі свого боку, думаю те ж саме, — відповідав він. Досі ми розмовляли по-французькому. Тепер він запитав:
— Треба гадати, що ви володієте німецькою мовою, маркізе Веноста? Ваша мати, наскільки мені відомо, родом з Кобурґґоти, до речі, й моєї вітчизни. Уроджена баронеса Плеттенберґ, якщо не помиляюся? Як бачите, мені багато чого про вас відомо. Отже, ми можемо…
І як це Луї забув проінформувати мене, що його мати — уроджена Плеттенберґ! Ну що ж, ця новина послужила збагаченню моєї пам'яті.
— Дуже охоче, — відповідав я, за його бажанням переходячи на іншу мову. — Звичайно ж, я в дитинстві з ранку до вечора базікав по-німецькому, й не лише з мамою, але ще і з нашим кучером Клосманом!
— А я, — заперечив Кукук, — майже зовсім відвик від своєї рідної мови і з насолодою скористаюся нагодою знову до неї долучитися. Мені зараз п'ятдесят сім років; до Португалії я приїхав двадцять п'ять років тому. В жилах моєї дружини, вродженої да Крус, тече кров споконвічних жителів Португалії, і коли вже доводиться говорити чужою мовою, то французька їй ближча за німецьку. Наша донька, незважаючи на ніжні почуття, які вона до мене плекає, в цьому сенсі теж не йде назустріч своєму татові й окрім португальської воліє мило базікати по-французькому. Та й узагалі вона чарівне дитя. Ми її кличемо Зузу.
— Не Заза, а Зузу?
— Так, Зузу. Від Сюзанни. А Заза — від якого ж це імени?
— Їй богу не знаю. Зменшувальне Заза випадково зустрів в артистичних колах.
— Ви буваєте в артистичних колах?
— Так, і в артистичних. Я сам трохи причетний до мистецтва, займаюся живописом, графікою. Мій учитель — професор Естомпар, Арістід Естомпар з Академії витончених мистецтв.
— О, на додачу ви ще й художник, дуже приємно.
— А ви, пане професоре, певно, їздили до Парижа у справах вашого музею?
— Ви вгадали. Метою моєї поїздки було отримання в зоопалеонтологічному музеї кількох дуже важливих для нас частин кістяка, черепа, ребер і передпліччя давно вимерлого виду тапірів, від яких, пройшовши через безліч ступенів розвитку, походять наші коні.