Мало-помалу я дізнався, що він живе в Абердині у своєму родовому замку разом із сестрою, вже немолодою жінкою й, на жаль, дуже хворобливою, що, окрім того, у нього є літня резиденція на одному з озер шотландської височини, в місцевості, де ще балакають гельською говіркою[129] (він теж трохи вміє нею розмовляти) і де природа дуже мальовнича й романтична: прямовисні скелі, прірви, повітря, напоєне духмяним ароматом вересу. Околиці Абердина, сказав він, теж дуже гарні. У самому місті є всі види розваг для любителів розважатися, і з Північного моря завжди віє чистим солоним повітрям. Потім він розповів мені, що полюбляє музику й сам грає на органі, але у своїй гірській резиденції задовольняється фісгармонією.
Усі ці відомості я почерпнув не з цілісної розмови, а поволі, час від часу, і, за винятком "Нектана", в них не було нічого зайвого, нічого, що не міг би розповісти кельнерові будь-який самотній мандрівник, який не має інших співрозмовників. А він розмовляв зі мною переважно за другим сніданком, оскільки вважав за краще, не спускаючись у кафе, сидіти за своїм столиком у майже порожній залі, палити єгипетські сиґарети й пити каву. Зазвичай, він випивав декілька чашок кави, але крім того, нічого іншого не пив і майже нічого не їв. Лорд взагалі їв так мало, що залишалося лише дивуватися, як він досі ще живий. З першою стравою він, щоправда, брав ґрунтовний розгін: консоме, суп з телячої голови чи бичачих хвостів швидко зникали з його тарілки. Але щодо всіх інших страв, які я приносив йому, то, скуштувавши шматочок-другий, він одразу закурював сиґарету й дозволяв мені відносити страви назад майже неторканими. Врешті я навіть не втримався і з прикрістю сказав:
— Mais vous ne mangez rien, Mylord. Le chef se formalisera, si vous dedaignez tous ses plats.[130]
— Що поробиш, нема апетиту, — відповідав він. — І ніколи не було. Я все життя відчував огиду до поглинання їжі. Можливо, це ознака певного самозаперечення.
Я ніколи не чув цього слова, воно налякало мене й змусило з ввічливости вигукнути:
— Самозаперечення? О ні, мілорде, тут ніхто з вами не погодиться. Навпаки, в цьому випадку кожен намагатиметься вам заперечити!
— Ви так гадаєте? — запитав він, повільно піднімаючи очі від тарілки й дивлячись мені прямо в обличчя. У цьому погляді, як завжди, було щось примусове, пересилення чогось мені невідомого. Тільки цього разу я бачив, що таке пересилення йому приємне. На його губах з'явилась меланхолійна усмішка, від цього ще різкіше виступив наперед непропорційно великий ніс.
"Це ж треба, у людини може бути такий прекрасний рот, а ніс — картоплею", — промайнуло у мене в голові.
— Так, — не без ніяковости підтвердив я.
— Можливо, моя дитино, — зауважив він, — що самозаперечення сприяє утвердженню особистости іншого.
Із цими словами він підвівся й вийшов із зали. Занурений у роздуми, я залишився біля свого столика, який мав прибрати й знову сервірувати.
Не викликало сумніву, що зустрічі зі мною кілька разів на день йшли лордові на шкоду. Але я не міг скасувати їх, не міг зробити їх нешкідливими, хоча викинув із свого звертання відтінок ласкавої запопадливости, став холодний і офіційний, ранячи почуття, мною ж таки збурені. Насміхатися над ними я, звичайно, не міг, якщо вже я не насміхався над почуттями маленької Елінор, але тим більше не міг прийняти їх по суті. Отже, я переживав складний внутрішній конфлікт, який загрожував перетворитися на спокусу, коли лорд Кілмарнок зробив мені несподівану пропозицію, проте несподівану лише в сенсі її ділового змісту.
Сталося це наприкінці другого тижня за післяобідньою кавою. Невеликий оркестр розташувався біля самого входу до зали за кількома пальмами. Далеко від нього, на іншому кінці зали, лорд уподобав собі столик, трохи на відшибі, за який сідав уже не вперше, і я негайно подав йому каву. Коли мені довелося знову пройти повз нього, він попросив сиґару. Я приніс дві скриньки окільцьованих і неокільцованих сиґар. Поглянувши на них, він запитав:
— Які ж мені вибрати?
— Наш постачальник, — відповів я, вказуючи на окільцьовані, — особливо рекомендує ось ці, але я особисто порадив би інші.
Сам того не бажаючи, я спровокував його куртуазну відповідь:
— У такому разі я прийму вашу пораду, — сказав він, але не взяв у мене з рук ні тої, ні тої скриньки, хоча і не відривав від них погляду.
— Армане, — тихо промовив він, так тихо, що оркестр майже заглушив його голос.
— Мілорде?
Він назвав моє інше ім'я:
— Феліксе?
— Що бажаєте мілорде? — з усмішкою відповідав я.
— Чи не хотіли б ви, — долинуло до мене, хоча він продовжував дивитися на сиґари, — змінити вашу нинішню посаду на посаду камердинера?
Ось воно що!
— Тобто як, мілорде? — відгукнувся я, вдаючи, ніби не розумію.
Він вважав за краще почути: "У кого?" — і, злегка пересмикнувши плечима, відповів:
— У мене. Все дуже просто. Ви поїдете зі мною в Абердин, у замок Нектанголл. Скинете цю ліврею й одягнетесь в елеґантний цивільний костюм, що відрізнятиме вас від інших слуг. У замку багато різної челяді; ваші обов'язки зведуться лише до обслуговування моєї особи. Ви завжди будете при мені — в замку і в моєму літньому будинку. Платня ваша, — додав він, — разів у два чи три перевищить те, що ви отримуєте тут.
Я мовчав, і він жодним поглядом не квапив моєї відповіди. Навіть узяв у мене з рук обидві скриньки й почав порівнювати той і той ґатунок.
— Про це треба серйозно подумати, мілорде, — нарешті пробурмотів я. — Чи варто говорити, що ваша пропозиція — велика честь. Але все це так несподівано. Я попрошу собі трохи часу на роздуми.
— Для роздумів, — відповів він, — у вас мало часу. Сьогодні п'ятниця, я їду в понеділок, Поїдьмо зі мною! Я цього хочу.
Він узяв одну з рекомендованих мною сиґар, оглянув її, повільно повертаючи між пальців, і підніс до носа. Жодна людина не могла б здогадатися, що він при цьому сказав, а він сказав:
— Це бажання самотнього серця.
У кого вистачить жорстокости поставити мені за провину моє сум'яття? І все-таки я вже знав, що не наважуся пуститися цією бічною стежкою.
— Мілорде, — пробурмотів я, — даю слово, що зумію сумлінно використати час, наданий мені на роздуми. — І поквапився піти.