— Гм… І після цього ви не чуєте багато чого з того, що говориться навколо?
— Саме так, пане начальнику шпиталю. Я багато чого в самому собі не можу збагнути; навіть у побуті в мене трапляються якісь дурні неприємності: іноді, наприклад, я потім сам це помічаю, у мене за столом раптом випадає ложка з рук і я обливаю скатертину супом, мати потім лає мене, каже, що я — доросла людина й при гостях… — до речі, у нас переважно бували артисти й учені — …не вміє пристойно поводитись.
— Так, значить, ложка випадає з рук! І ви не відразу це помічаєте. А скажіть, будь ласка, радилися ви з вашим домашнім лікарем, цим самим санітарним радником чи як ви там його величаєте, щодо таких не цілком нормальних явищ?
— Ні, — похнюпившись, відповів я.
— А чому ж? — наполягав він.
— Та я соромився, — сказав я затинаючись, — і нікому нічого не говорив, мені здавалося, що ліпше зберегти це в таємниці. Крім того, в душі я сподівався, що з часом моя хвороба минеться. Я ніколи не думав, що знайду в собі сили зізнатися кому небудь про те, як дивно я часом почуваюся.
— Гм, — пробурмотів він, і його борідка насмішкувато засмикалась. — Ви, очевидно, вважали, що це завжди будуть пояснювати просто мігренню. Ви, здається, сказали, — провадив він далі, — що ваш батько був власником горілчаного заводу?
— Так, тобто власником заводу шипучих вин, — чемно відповів я, одночасно погоджуючись з ним і виправляючи його.
— Так, так! Завод шипучих вин. І ваш тато, треба гадати, чудово розбирався у винах?
— Ну, певна річ, пане штаб лікарю, — радісно підтвердив я; члени комісії помітно пожвавішали. — Він був справжнім знавцем.
— І, напевно, сам він теж не відмовлявся від скляночки доброго вина й був, так би мовити, добрим гулякою перед ликом господнім?
— Мій батько, — відповів я ухильно й уже зовсім не так бадьоро, — був втіленням життєрадісности. Це я можу під твердити.
— Так, так, втіленя життєрадісности. А від чого він помер?
Я не відповідав. Глянув на нього, похнюпився і тільки трохи згодом тремтячим голосом сказав:
— Я просив би пана штаб-лікаря, якщо можливо, не наполягати на цьому питанні…
— Ви тут не повинні нічого приховувати, — суворо пробекав він у відповідь. — Якщо я питаю — значить, ці відомості для нас істотні. Нагадую вам, що у ваших інтересах повідомити, від чого помер ваш батько.
— Він був похований за церковним обрядом, — відповідав я; груди у мене стискалися від хвилювання, я не міг нічого розповісти до ладу. — Я можу надати докази, папери, що свідчать про церковне поховання, а також про те, що за труною йшло багато офіцерів і професор Шіммельпрістер. Єгомость настоятель нашого собору отець Шато згадав у своєму прощальному слові, що револьвер вистрілив випадково, коли батько взяв його, щоб трохи ліпше роздивитися, а якщо в нього здригнулася рука, якщо він у той момент взагалі не зовсім володів собою, то це тому, що нас спіткало велике лихо… — Я сказав "спіткало велике лихо" та вжив ще кілька пишномовних і патетичних виразів. — Банкрутство кістлявою рукою постукало у наші двері, — вигукнув я, не тямлячи себе, й для більшої наочности постукав у повітрі зігнутим пальцем, — бо мій батько втрапив у тенета лиходіїв; з ласки цих кровопивць і душогубів усе наше майно було розпродане, вивезене… навіть… скляна арфа… — безглуздо пробурмотів я, відчуваючи, що в мене міниться обличчя, — еолове… колесо… І цієї миті трапилося ось таке: моє обличчя спотворилося — та що там спотворилося, воно стало таким страшним і небувалим, яким може стати обличчя смертного хіба через втручання й спонуку самого диявола. Воно буквально роз'їхалося на всі чотири боки — догори, донизу, праворуч і ліворуч — і тут же все стислося, ніби від удару; огидна крива посмішка прорізала спочатку ліву, потім праву щоку, тоді як одне око заплющилося з такою силою, ніби в нього зліпилися повіки, а інше розплющилося так неймовірно широко, що я, з жахом, виразно відчув — ось-ось у мене вискочить очне яблуко — але хай буде, що буде! Цієї хвилини мені було не до ніжної турботи про свої очі. Хоч ця проти природна міміка й повинна була викликати у всіх присутніх той ступінь здивування, який уже прийнято позначати словом "жах", та вона була ще тільки прелюдією до справжнього відьомського шабашу, до пекельної битви ґримас і судом, що в найближчі секунди розігралася на моєму юному обличчі. Достеменно описати всі видозміни рис, всі огидні положення, які набували мій рот, ніс, мої брови й щоки, одне слово — всі мої лицьові м'язи — і все це в безперервній блискавичній мінливості, так що жодна з цих мерзенних ґримас не повторилася двічі, — далебі було б непосильним завданням. Зауважу лише, що душевні зміни, які хоч якось відповідали б таким фізіологічним феноменам, — ідіотична жвавість, крайнє здивування, божевільна хіть, нелюдська мука й шалене скреготіння зубами, — мали бути вже породженням не цього світу, а інфернального царства, де стократно розростаються земні наші пристрасті.
Тіло моє теж не залишалося спокійним, хоча я стояв, і стояв на тому самому місці. Голова крутилася так, що, здавалося, обличчя й потилиця, міняються місцями, немов хтось, заволодівши моїм тілом, мав намір скрутити мені в'язи; плечі й руки ніби виверталися із суглобів, стегна прогиналися, коліна вкрутилися досередини й билися одне об одне, живіт запався, а випнуті ребра, здавалося, готові прорвати шкіру; пальці на ногах звела судома, а на пальцях рук не залишалося жодного суглоба, який не зігнувся б, наче якийсь фантастичний кіготь, і от у такому стані, ніби під пекельним катуванням, я пробув не менше двох-трьох хвилин.
Упродовж цього нескінченно тривалого часу, ще й у таких тяжких умовах, я був без свідомости, в усякому разі, я нічого не пам'ятаю з того, що коїлося навколо, грубі окрики долинали до мене ніби з якоїсь безмірної далечіні, і я не мав змоги їх розібрати. Отямившись уже на стільці — його квапливо підсунув під мене обер-штаб-лікар, я сильно закашлявся, захлинувшись затхлою й теплуватою водою, яку цей вчений муж силкувався влити мені в горлянку. Багато членів комісії схопилися з місць і стояли, перехилившись через зелений стіл, з розгубленими, обуреними й гидливими обличчями. Інші висловлювали свої почуття з приводу тільки що побаченого дещо тихіше. Один із них, наприклад, затиснув руками обидва вуха, й обличчя його — так ніби на нього перекинувся мій психічний стан — спотворила безглузда ґримаса; другий, притиснувши до губ два пальці правої руки, швидко-швидко кліпав очима. А щодо мене, то я вже зі спокійним, але переляканим обличчям роззирався навколо, щойно закінчивши цю огидну сцену; в сум'ятті я швидко підхопився зі стільця й став струнко — позиція, яка, безперечно, жодним чином не узгоджувалася з моїм душевним станом.