Сполучені Штати Лінчування

Сторінка 2 з 3

Марк Твен

Вважають і навіть говорять, що від лінчування люди одержують задоволення, що їм цікаво дивитися на це видовище. Але це не так, досвід вказує на протилежне. Люди у південних штатах такі ж самісінькі, як і у північних, переважна більшість яких – люди добрі, сердечні, і вони були б глибоко, до сердечного щему вражені таким видовищем і... пішли б на нього дивитися і робили б вигляд, що їм це дуже подобається, якби вважали, що коли вони цього не зроблять, то їх осудить все суспільство. Такі ми всі – нічого не подієш. Інші тварини – не такі, але й тут ми нічого не зарадимо. У них нема морального критерію, а ми не можемо його позбутися, не можемо продати його ні дешево, ні дорого. Моральний критерій підказує нам, в чому полягає доброчесність... і як ухилитися від доброго вчинку, якщо він не популярний.

Як я вже казав, гадають, що натовп, який збирається при лінчуванні, одержує велику насолоду від цього видовища. Це, звичайно, не так, цьому не можна вірити. В останній час стали відкрито стверджувати – про це не раз писалося в газетах,– що дотепер ми неправильно розуміли, чим викликані дії тих, що лінчують; що це буцімто не почуття помсти, а просто звіряче бажання подивитися на людське страждання. Якби це було й справді так, то безліч людей, що були присутні при пожежі готелю "Віндзор", захоплювалися б усіма тими жахами, які вони спостерігали. А хіба вони захоплювались? Ніхто такого й не подумає, ніхто не посміє звинуватити їх у цьому. Багато хто з них ризикував життям, рятуючи з вогню чоловіків та жінок. Навіщо вони це робили? Тому що ніхто б їх за це не осудив. Ніщо їм не перешкоджало слухатися свого серця. То чого ж такі самі люди десь у Техасі, Колорадо чи Індіані стоять, вилупивши очі на лінчування, і вдають, що це їм до вподоби, хоч насправді на серці в них і сумно, і важко? Чого ніхто з них пальцем не ворухне, слова не скаже на знак протесту? Я гадаю, що тільки тому, щоб його не осудили, щоб про нього не подумав погано сусід – для людини із загалу це гірше, ніж її б ударили, ба навіть убили. Тільки рознесеться чутка про лінчування, як люди запрягають коней і разом з жінками, дітьми чимдуж поспішають за кілька миль, щоб подивитися на це диво. Чи й справді для того, щоб подивитися? Та ні – вони ідуть просто тому, що бояться лишитися дома: а що, коли помітять, що їх не було, і осудять за це? Цьому можна повірити, бо всі ми знаємо, що й самі за таких умов поступили б точнісінько так. Ми ж не кращі й не відважніші за інших, і нам нема чого цього й приховувати.

Якийсь Савонарола57 міг би одним тільки поглядом заспокоїти і розігнати натовп лінчувальників,– так можуть зробити і Меріл або Белот. Немає такого натовпу, який би не відступив перед мужньою та відважною людиною. А натовп лінчувальників з радістю розбіжиться, бо в ньому немає й десятка таких, які б не воліли бути будь-де, тільки не тут, і, звичайно, ніколи б тут не були, якби у них вистачило на це мужності. Ще хлопчаком я бачив, як один сміливий джентльмен вилаяв на всі заставки натовп і змусив його розійтися, а пізніше, в Неваді, мені довелося бачити, як один відомий шибеник примусив двісті осіб сидіти, не рухаючись, у будинку, що горів, аж поки він не дозволив їм піти звідти. Якщо хтось не боягуз, то може один пограбувати цілий пасажирський поїзд, а якщо він боягуз тільки наполовину, то може затримати диліжанс і роздягти всіх, хто в ньому їде.

Отже, знищити лінчування можна таким чином: в кожній громаді, де тільки появиться ця зараза, поселити по одній відважній людині, яка заохочуватиме, підтримуватиме, викликатиме глибоке обурення лінчуванням, яке властиве – в цьому можна не сумніватися – всім людям. Тоді ці громади знайшли б щось краще, з чого брати приклад, бо вони ж складаються з людей, які повинні чомусь наслідувати. Але де ж знайти таких мужніх людей? Це й справді дуже важко: на всій землі їх нема й трьохсот. Якби потрібні були люди, що відзначаються тільки фізичною хоробрістю, то їх було б легше знайти – таких дуже багато. Коли Гобсон58 сказав, що йому треба сім добровольців, які б пішли разом з ним на вірну смерть, то виявили бажання піти чотири тисячі, фактично увесь флот,– бо це схвалили б усі люди на землі. І це було відомо. А ось коли б план Гобсона висміяли й освистали всі люди, думкою яких дорожать матроси,– він не мав би й сімох.

Ні, коли добре подумати, мій проект нічого не варт. Немає ж досить людей, відважних духом. Ми не маємо матеріалу, з якого гартуються люди з відважною душею; в цьому відношенні ми надзвичайно вбогі. Є в нас два шерифи на Півдні, які... але навіщо їх і згадувати – все одно їх не вистачить на всю країну; то хай лишаються на своєму місці і турбуються про свої громади.

Якби ми мали ще хоч три-чотири таких шерифи! Чи це б зарадило справі? Думаю, що так. Бо всі люди – наслідувачі; всі інші шерифи намагалися б бути схожими на них, бути відважним шерифом стало б загальним правилом, а тих, хто таким би не був, усі осуджували б,– а це те чого ми всі так боїмося; мужність для шерифа була б звичайною річчю, а її відсутність стала б безчестям,– так боязливість рекрута поступово змінюється на хоробрість. Тоді зникли б і лінчування, і озвірілі натовпи, і...

Але ж... Для цього треба мати призвідців, а де їх взяти? Дати оголошення? Дуже добре, дамо оголошення.

А тим часом ось ще один план. Повернімо з Китаю американських місіонерів, і хай вони почнуть боротися з лінчуванням. Тому що кожний з 1511 місіонерів щороку навертає по два китайці у християнство, тоді як щодня там народжується по 33 000 нехристиян,59 то мине більше мільйона років, поки "християнізацію" Китаю буде помітно неозброєним оком. Отже, коли ми можемо запропонувати нашим місіонерам таке ж багате поле діяльності у себе на батьківщині,– до того ж з меншими витратами і досить небезпечне,– то чому б їм і не повернутися додому, щоб спробувати щастя? Це було б і справедливо, і правильно. Як усім відомо, китайці – чудовий народ, чесний, щирий, працьовитий, довірливий, добродушний і так далі,– отже даймо їм спокій, вони й так досить хороші. Для того ж кожний навернений у християнство китаєць ризикує потрапити під вплив нашої цивілізації. Ми повинні бути дуже обережні. Нам треба добряче подумати, раніше ніж іти на такий ризик: якщо Китай стане цивілізованою країною, то його вже не децивілізуєш. А ми про це не думали. То подумаймо зараз, поки ще є час. Наші місіонери повинні знати, що в нас для них є досить роботи – і то не для 1511, але й для 15011. Хай прочитають оце повідомлення й переконаються, чи є в них у Китаї щось більш варте. Ця телеграма з Техаса: