Вечірня заграва згасла. Морок все більше огортав землю. Місцями, де ліани перекидались з одного берега на другий і створювали ніби склепіння над струмком, було зовсім темно і дуже страшно. Вгорі чути
було ніби шум дерен, яких вони відціля не бачили, і Орсо здогадувався, що там — пуща, в якій напевне було повно хижих звірів. Час від часу відтіль навіть долинали якісь підозрілі голоси, а коли настала справжня піч, стало виразно чути хрипке завивання рисі, ричання ягуарів та плачливі голоси койотів.
— Боїшся, Джі? — спитав Орсо.
— Ні,— відповіла дівчинка.
Та вона вже надто стомилась і не могла йти далі, тому Орсо взяв її на руки й поніс. Він ішов усе вперед, сподіваючись, що набреде на житло якогось скватера або на мексіканськс сельбище. Разів зо два йому здалося, що вдалині він бачить блискучі очі дикого звіра. Тоді він одною рукою тулив до себе заснулу Дженні, а в другій стискав свого дрюка. Сам він теж дуже стомився. Незважаючи на незвичайну силу, він почував, що Дженні заважка, бо весь час він ніс її тільки на лівій руці, щоб права була вільна для оборони. Часом він зупинявся передихнути, потім ішов далі. Раптом він спинився й пильно наставив вуха. Йому здалося, ніби він чує звуки дзвоника, що їх скватери прив'язують на піч коровам і козам. Орсо швидко рушив вперед і незабаром дійшов до повороту струмка. Теленькапня дзвопиків лунало все виразніше, а далі стало чути ще й гавкання собаки. Орсо був певний, що наближається до якоїсь людської оселі. Це було дуже вчасно, бо за цілий день він страшенно стомився, йому вже бракувало сили.
Орсо поминув ще один поворот і побачив світло. В міру того, як він до нього наближався, його бистрі очі почали розрізняти вогнище, собаку, що, мабуть, прив'язаний до дерева, шарпався і гавкав, і нарешті чоловіка, що сидів коло вогнища.
"Дай боже, щоб то був чоловік з "доброї книжки",— подумав Орсо.
Потім вирішив розбудити Дженні.
— Джі! — покликав віп.—— Прокинься, будемо їсти.
— Що це? — спитала дівчинка.— Де ми?
— В пустині.
Вона остаточно прокинулась.
— А що то за світло?
— Там живе якийсь чоловік, зараз ми будемо їсти. Бідний Орсо був дуже голодний.
Тпм часом вони ПІДІЙШЛИ вже близько до вогнища. Собака гавкав все лютіше, а старий чоловік, що сидів коло вогню, заслонивши рукою очі від світла, вдивлявся в темряву. За хвилину спитав:
— Хто там?
— Це ми...— відповіла топким голоском Дженні,—* і нам дуже хочеться їсти.
— Підходьте сюди,— сказав старий чоловік.
Вийшовши з-за великого каменя, за яким вони ховались, Орсо і Дженні спинились перед вогнищем, тримаючись за руки. Старий глянув на них здивовано і мимоволі вигукнув:
— What is that? 1
Адже перед ним постало видовище, яке в безлюдних горах Санта-Ана могло здивувати будь-кого. На Орсо і Дженні були циркові костюми. Гарненька дівчинка в рожевому трико і коротенькій спідничці, що раптом відкілясь з'явилась, у світлі вогнища, здавалась казковою феєю. А за нею стояв на диво кремезнющий хлопець в тілесному трико, під яким випинались вузлуваті м'язи.
Старий скватер дивився па них широко розплющеними очима.
— Хто ви такі? — спитав він.
Маленька жіночка, видно, більше покладаючис" іга своє красномовство, защебетала:
— Ми з цирку, шановний пане! Пан Гірш сильно" побив Орсо, а потім хотів побити мене, а Орсо не дав і набив пана Гірша і чотирьох негрів, і потім ми втекли в пустиню, і йшли довго через кактуси, і Орсо мене ніс, потім прийшли сюди, і дуже нам хочеться їсти.
Обличчя старого самітника потроху прояснилось, а очі його з батьківською добродушністю спинились на чарівній дитині, що так поспішала висловити все одним духом.
— Як тебе звуть?
— Дженні.
— Отже, welcomeДженпі, і ти, Орсо! Я рідко бачу людей... Підійди до мене, Дженні.
Малепька жіночка, недовго думавши, обняла старого за шию і міцно поцілувала. Він здався їй людиною з "доброї книжки".
— А пан Гірш нас тут не знайде? — спитала вона, одірвавши своє рожеве личко від зів'ялого старечого обличчя.
— Кулю знайде! — відказав старий, а потім додав: — То, кажете, вам дуже хочеться їсти?
— О, дуже!
Скватер пограбався в попелі й видобув з нього чималий шмат оленячого стегна, запах якого одразу розійшовся навколо. Вони стали їсти.
Ніч була чудова. На небі високо над ущелиною викотився місяць, в гущавині ніжно защебетали мау-кавіси, вогонь весело гуготів, і Орсо з радості став мурчати. ї він, і дівчинка їли, аж за вухами лящало; а старий самітник не міг їсти, і, невідомо чому, коли дивився на Дженні, у нього на очі набігали сльози.
Може, він колись був батьком, а може, в пустинних горах рідко бачив людей...
Відтоді всі троє стали жити вкупі.
1 Ласкаво прошу (англ.).
САХЕМ
В місті Антилопі, що лежало над річкою тієї ж назви, в штаті Техас, всі жителі, від старого до малого, поспішали на циркову виставу. Зрозуміло, чому вони були такі збуджені, адже від часу заснування міста сюди вперше приїхав цирк з танцюристками, музиками та канатохідцями. Місто було молоде. П'ятнадцять років тому тут пе тільки не стояло жодного будинку, а й не було поблизу нікого з білих. У розвилку річки, на тому місці, де тепер Антилопа, лежало індіанське селище Чіаватта. То була столиця племені Чорних Змій, котрі свого часу так дошкуляли сусіднім німецьким колоніям — Берліну, Грюпденау та Гармонії, що колоністи не могли витримати. Правда, індіанці тільки боронили свою "територію", яку уряд штату Техас закріпив за ними на вічні часи найурочистішими трактатами; але яке до цього було діло колоністам з Берліна, Грюнденау та Гармонії? Певпо було тільки одне: що вони відбирали у Чорних Змій землю, воду і повітря, а натомість несли дикунам цивілізацію, за що червоношкірі віддячували їм по-своєму: здирали з їхніх голів скальпи. Таке становище не могло довго тривати, отож одної місячної ночі чотириста жителів Берліна, Грюнденау і Гармонії покликали собі па допомогу мексиканців з Ла Opa і напали на сонну Чіа-ватту. Тріумф доброї справи був повний. Чіаватта була спалена, а всі до одного жителі, незалежно від віку і статі, вирізані. Живими залишились тільки невеличкі групи воїнів, що вийшли в той час на лови.