— Знаю, що правда. Тільки яка правда? Виказала, щоб порятувати батька, бо вони вже душили його. А Трохим хоч прибитий, а вже того щупа до рук пірвав, уже всадив батькові в крижі. Що зоставалося матері? Виказала пшеницю. Але ні пшениці, ні батька. Все забрали! Батька в холодний погріб під сільрадою, а пшеницю на воза...
— Міліція з Турбова наїхала тоді,— нагадує Варивониха.
— Таж міліція,— скрипить він зубами, наче сіль перетирає.— І батька замели, й пшеницю вимели. То ви, тітко Степанидо, кажете, всіх жаль!
— А жаль!— не здається тітка Степанида.— Бо де мій Данило? Десь на фронті, й Варивона забрали, й Трохима. Хтозна, чи живі. Може, й не живі, бо вже півсвіту поклав німець кістками.
— А я б не хотів, аби й мого батька Михайла забрали на фронт? Так по-вашому? Та краще ніж у тюрмі зогнити — на фронт! Фронт когось і помилує, а тюрма — нікого! Від фронту ще можна милосердя чекати... Ну, чого посідали сичами? Ви їжте й пийте, доброго слова не пошкодуйте, згадуйте, бо на поминки покликав вас... Привів, а то ви самі б не поприходили... Чого мовчиш, Зінько?
— Та мені твоя мати Катерина — як рідна мати. Хто навчив заполоччю вишивати? Вона. У неї й полотно вчилася білити, бо найбіліше полотно завжди на все Овеча-че в неї.
— За Горпину, сестру мою, скажіть,— гостро дивиться на тітку Степаниду.— Чи вже забули?
— А забула...— винувато озивається.
— І не пам'ятаєте?
— Бо пам'ять як цідилок... Багато перемерло дітей.
— Та хоч би слівце! Чи й слівце нема для неї?
— Пам'ять моя злиняла...
— Я пам'ятаю,— лагідненько так баба Ликора. Й ліктем стусає мене вбік:— На мого була схожа, й голоси схожі. Як оце свого слухаю тепер, то наче мені твоя Горпина озивається. Якось прийшла на обійстя — й ходить попід вишнями. Чого ж ходиш, кажу? А вона опеньків шукала. Хотіла опеньків під вишнями назбирати.
— І ви їй дали опеньків?
— Корнію, та чи я б не дала? Та не росло жодного опенька під вишнями. А вона хотіла тебе нагодувати.
Поминальниці журливо гойдають головами, і в хаті стоїть така важка й густа хвиля туги, що, либонь, позастрягали в тузі, як у драговині. І зненацька Варивониха:
— Споминаємо, слова кажемо... А де воно так: слово сказав — і вже людина жива? Нема такого слова, нема, де його знайти?
Корній Потуга з полив'яної макітерки наливає жінкам та собі горілки, а потім передумує — і п'є прямо з макітерки, аж йому ллється на сорочку. Відірвавшись від макітерки, важко сапає.
— Ось тут скриня стояла,— бубонить,— де скриня?
— Нема скрині, нема,— ласкаво каже баба Ликора.
— Таж стояла!— сердиться.
— Хто ж знає, де твоя скриня,— переглядаються між собою жінки.— Авжеж, була колись, а тепер нема.
— Ото мати Катерина відчинила віко, шукала щось, аби продати, аби якісь гроші на харчі вторгувати... І впала в скриню, вмерла в скрині... Де ж поділася скриня?
— Корнію, ти вже п'яний, не пий більше.
— Не хочете пом'янути моїх рідних?—— заточується.
— Пом'янути поминаємо, тільки ж пожалій себе, не затуманюй мізки, бо зовсім загубиш голову.
— Загублю голову? — Корній Потуга кидає рогачі, вони гуркочуть у припічку, а сам хапається за голову.— — Де моя голова, де?
— Та на плечах,— заспокоює баба Ликора.
— Либонь, на плечах,— похитується. Надовго зажмурюється, з-під повік йому одна за одною викочується по сиво-сяйливій сльозі. Навмання показує перед собою:— Ось тут Горпина лягла — й лежить.
Я дивлюся в куток під ослін, мовби сподіваюсь там побачити Горпину, а в кутку — лише кілька зів'ялих сухих волошок, що випали з-за ікони.
— Лежить Горпина, вирядилася в материну вишиту блузку.— Він розплющується, скрипить зубами.—Пам'ятаєте, як мати вишивала? Яка в неї весільна вишита блузка була?
— Ага, ага,— злякано бубонить Варивониха.
— Славна блужа,— сіпає головою тітка Степанида.
— А ти, Зінько,— насідає на понуру Зіньку,— не пам'ятаєш?
— Чому ж ні...
— Ото Горпина й вирядилася в материну блузку, наче на весілля. Так, наче весілля чекає. Чекає — й недочекається. Жде, і руки склала на грудях, а в неї отак із рота — цівочка тече. Акацієвий цвіт. Бо вже не було чого їсти, все ми поїли, й не було чого збирати — ні в полі, ні в городі, ні біля річки.
Корній Потуга знову тягнеться до макітерки з горілкою, п'є, а баба Ликора плюскітливим голосом лагідно:
— Ой, якби не Мартоха! Як я дорачкувала до своєї Мартохи у Вівсяники — й не скажу, а вона горобців ловила у школі. Відчинимо вікна, горобців поналітає, потім позачиняємо вікна — й давай ловити горобців... Перебивалися...
Корній Потуга важко хилиться грудьми на стіл, щось там з брязкотом перевертає, але підводиться. І страшними, вчаділими від горілки очима знову дивиться в куток, де під ослоном темніють сухі зів'ялі волошки, що випали з-за ікони.
— Лежить, а їй із рота акація тече, бо вона акаційового цвіту наїлася... Вже нічого не було, тільки акаційо-вий цвіт, і тече їй так із рота, стікає на шию, на вишиту блузку.
Корній Потуга вмовкає і вирячається на нас.
— Ви хто такі?— питає.
— О, таж сам нас зібрав!— це квакає Варивониха.
— А як ви опинилися тут?
— Поминки в тебе...
— Я справляю поминки?
— Справляєш і нас зібрав,— уже сокорить і баба Ликора.
Блідий та страшний Корній Потуга йде в сіни — й скоро його видно у навстіж відчинені двері: погойдується з сокирою в руці.
— Марш із хати!— наказує.
Поминальниці за столом — ані пари з уст.
— Марш!
— Коли так, то рубай уже нас прямо за столом,— озивається затята Зінька.— Рубай, коли тобі зарубаних та побитих мало.
Спересердя сплюнувши, Корній Потуга зникає з сіней, і тепер чутно лише вітер, що телесується за вікнами.
— А якщо зачинитися зсередини?— каже тітка Степанида.— Сінешні двері взяти на прогонич, а хатні — на клямку.
— Та він і двері порубає, і вікна,— кумкає Варивониха.
— Де ж це він, що нема?—перегодя Зінька.
— О! О!—Баба Ликора підносить пальця до губів, прислухаючись.— Чуєте?
Всі ми насторожуємося, злякано прислухаючись.
— Рубає... за хатою. Поки рубає, то гайда, поки не вернувся.
Одне за одним вишнурковуємося надвір, оглядаючись, і — через перелаз у вуличку. Всі кидаються врозтіч, тільки баба Ликора не квапиться, міцно тримаючи мене за руку. За ворітьми оглядається на обійстя.