— Я не посилала його по хатах,— каже тітка Степанида.
— А твій Варивон уже слідом за ними зайшов,— озивається до тітки Варивонихи, що горбиться на ослоні під образами. Варивониха лицем схожа на жабу, та й сидить вона по-жаб'ячому, чудно так розкарячившись: і ногами, і грудьми, і животом.— Ото вже був хитрий! Завжди всі заходять у хату, а він у сінях спиняється. У сінях спиняється й очікує. Або в комору загляне, або в повітку,— і вже потім суне в хату.
— Поперед батька в пекло не квапився,— жаб'ячим голосом, квакаючи, озивається Варивониха.
— А батько Михайло отут сидів, де я оце сиджу,— долонею ляскає по ослоні.— У білій сорочці полотняній, у полотняних споднях. Чого ви, дядьки, хочете від нас, питає в них, а на них не дивиться. А твій, Зінько, й питає: де закопав пшеницю? Де закопав: у хаті, в садку чи в стодолі? Тільки не бреши, каже, що здав на поставки, бо всі так брешуть. А я й не брешу, каже батько, бо таки здав... А мати Катерина хреститься й молиться, що все поздавали. Що в погребі трохи моркви та буряків полишалося, а пшениці — й бубки нема.
Баба Ликора сипле тихими словами:
— Ти, Зінько, не гнівайся... Й ти, Степанидо, не гнівайся... Й ти, Варивонихо, не май серця на мене стару... Бо ж і до мене були прийшли всі ваші — й Трохим, авжеж, у шапці овечій, і Данило, й Варивон. Еге, і щуп у них, і ще якась зараза гостра залізна в руках. То це ви прийшли, сміюся, щупати стару бабу? Ну, щупайте, щупайте, може, щось нащупаете. А Варивон отаким ото басюрою, як у бугая: віддавай, Ликоро, пашницю, бо приховала. А приховала, кажу, приховала так, що вам ніякий щуп не поможе. А Варивон знову басюрою ото: як то щуп не поможе? А я сміюся: бо як щуп знайде, коли нема чого шукати? Бо в коморі порох та миші, бо в землі самі хробаки. Беріть, кажу, подушку на тапчані. Там, кажу, три подушки. Ота верхня подушка з курячим пір'ям, ота нижня подушка з гусячим пір'ям, а ота спідня подушка з куколем. А Варивон і знову басюрою, як бугай: чого це ти, бабо, з кукіля подушки тримаєш? Бо, кажу, зі своєї латки жита намолотила не жита, а кукілю, поклала в головах, аби сховати від вас, але хіба сховаєш?.. То Трохим хіба не забрав той напірник з куколем? Хліб отой, сльози? Узяв ще й похвалив, що я завжди була з дідька розумна. А чого ж мені дурній бути, питаю, щоб ви мені хату догори ногами перевернули? То вони більше ніде й не шукали, бо що в мене знайдуть?
— Це ви до чого вернете?— стенає плечем споночі-ла Зінька.
— Знаю за свого ірода, знаю,— зітхає тітка Степа-нида.
— І ви на Варивона,— це Варивониха.— свідчите...
— О, чи я не свідок у своїй хаті!— аж скинулася баба Ликора.— Ще сказала не все, що знаю. Усього не перекажеш, вогнем стоїть перед очима...
— Що ж ви ще знаєте?— недобре озивається Зінька.
— А що? Знаю те, що всі знають, і ви знаєте,— вже тихішає голосом баба Ликора.— Багато... За всіх мертвих могла б сказати, бо не скажуть вони.
— За всіх мертвих?
— Ой, за багатьох! І ви знаєте, і ви знаєте, могли б теж розказати, чого мовчите?
— Набалакалися,— похмуро так тітка Степанида. — І я б сказала за мертвих, теж вогнем стоять в очах,— це Варивониха. Й на мене киває.— Ото хай слухає. Бо як нас не стане — хай він розкаже. І за правих, і за винуватих, бо всіх жаль.
— Як ви сказали?— наче прокидається від почутого Корній Потуга.— Жаль вам і правих, і винуватих?
— Жаль,— міцно стиснула губи Зінька.— І твого батька Михайла жаль. І свого Трохима жаль... Усіх людей.
— Але ж твій Трохим ходив по людях з залізним щупом.
— Думаєш, не пішов би твій батько, якби послали?
— Але ж послали не мого батька, а твого Трохима... та ще Данила з Варивоном... та ще других!
Поминальниці за столом замовкають, а потім Зінька зводиться, аж бряжчить миска.
— То я піду, набалакалася вже...
— Е-е, сиди!— грюкає кулаком по лутці вікна.— Важко сидіти й горілку пити?
Зінька вгинає голову в плечі, опарою сідає на ослін.
— Пасіюєм, бачу... Твій Данило теж розпасіювався тоді — й давай щупом хату рити.— Корній Потуга перевальцем суне до печі, бере в кутку рогача, штрикає рогачем долівку.— Ось такі Ось тут! Ось так!
— Корнію, отямся!— баба Ликора до нього.— Хто ж тобі змастить, га? Сам живеш.
— Га?— спиняється Корній Потуга з задертим у руці рогачем. — То бачила, Зінько, чи не бачила? А мій батько Михайло побілів і труситься. І ми з Горпиною трусимося. То батько що каже? А дай-но, каже, Трохиме, щупа, я тобі покажу, де маєш землю бити. А мати Катерина як закричить. Як закричить, аби твій не давав щупа. І кинулась поміж них, то твій відіпхнув матір ліктем, аж вона заточилася на відро з водою, отам-о стояло на ослоні, то відро й перевернулося, добре, що води було мало.
— Ой-ой-ой...— виривається у Варивонихи.
— Батько отак узяв щупа, як оце я рогача,— Корній Потуга міцно стиснув обома руками обсмаленого рогача, колупнув долівку біля тапчана, далі колупнув біля лежанки.— Ось так штрикнув, ось тут штрикнув. А потім як закричить: є! є!
Корній Потуга й сам кричить, роздираючи рота, аж ми підскакуємо за столом.
— Є! І ось так щупом у груди Трохимові.
Рогач понад столом летить у Зіньку — вона сахається, всі ми сахаємося, та рогач завмирає над мискою з драглями.
— Добре, що мій Данило кинувся,— бубонить Сте-панида.
— Й Варивон кинувся,— бубонить Варивониха.
— А що доброго?— зле сичить Корній Потуга. — Бо не зовсім убив мого Трохима... Плече пробив...
— Краще б зовсім убив, аніж плече пробив!.. Мати Катерина моя й сказилася тоді. Як побачила кров — зразу в репет! За руки всіх хапає — і надвір тягне. А вони, Данило та Варивон, учепилися за батька, бояться відпустити батька, ніяк щупа з рук не вирвуть, отак учепився за щуп.
— Я таки піду,— знову Зінька, але навіть не зводиться, перестрашена.— Ти ще нас усіх тут позводиш зі світу.
Очі в Корнія Потуги — божевільні, сірим чадом чадять.
— А твій Данила,— до тітки Степаниди каже,— і батька помагає тримати, і матір допитується... Мовляв, у чому хочеш признатися.
— Я того Данила не боронила і не бороню. Дідько з ним, з тим Данилом. А тільки ж хто виказав пашницю, закопану в садку? Сама Катерина й виказала! Хіба це не правда?