— То схожий цей кущ на колиску?
— Та це ж кущ! — сміюся.
— Е-е, не тямиш ти...— Він обходить довкола куща, лице його грає вдоволеним усміхом.— Не кущ, а колиска. Та тут кожна лозинка як струна. Співуча!
Дядько Тилимон торкає раз і вдруге хистку лозину пучкою пальця, лозинка плавно погойдується.
— Чуєш? — питає.
Торопіючи, знизую плечима, бо таки нічого не чую, а тому вражено поглядаю то на хистку лозинку, то на дядька Тилимона. Але ж він би не казав, якби сам не чув, отже, таки чує її спів.
То чому ж я не чую співу лозинки?
— Ось так, ось так! — Гострим ножем-рибкою він стинає одне стебло за другим.— А ти чого не берешсядо діла?
Перша лозинка опиняється в моїх руках, але чому здавалося, коли стинав, і здається зараз, що вона плакала й плаче?
— Та ти робиш, як мокре горить! —дорікає дядько Тилимон.— Поглянь на Тарапатого, у нього вже ціла колиска в руках...
У руках Тарапатого вже ціла колиска? Дивлюся, а в нього хоч і не колиска, зате добрячий пук лози, несе до грабарки.
В мене де й береться сміливість, і тепер я вже не остерігаюся стинати лозу, складаючи стебло до стебла на купу біля великого куща ведмежого вушка. У великих жовтих квітках згори донизу кущ ведмежого вушка схожий на велику розлогу дзвіницю, що горить жовтим полум'ям.
— Чуєте, хлопці? — розпашівся дядько Тилимон.— Я ще навчу вас і колиски плести, не я буду, коли не навчу. Ого, скільки вже втяли! Може, прихлянули? То в мене й підкріпитись є, давайте підкріпимося.
Кінь собі пасеться у хвилях сиво-зеленої трави, а ми всідаємося під грабаркою в затінку. Дядько Тилимон дає по скибці хліба, по кілька пелюсток тонко накраяного сала до хліба. До колеса прихиляє пузатенький глечик з дзьобиком, а в глечику біліє латка молока в пухирцях молодої сметани.
Ми полуднаємо.
— По Овечачому — скрізь мої колиски,— розказує дядько Тилимон.— А буває, що віддаю в Нову Греблю, чи у Вівсяники, чи в Забару. І ви навчитеся, хлопці, і ваші руки наберуться розуму до колисок. Бо нема такого, хто б не вигойдався, не виріс у колисці.
— А я не пам'ятаю,— понуро озивається Тарапа-тий.
— Що не пам'ятаєш?
— Чи я виріс у колисці.
— Та виріс у колисці, виріс,— щиро сміється дядько Тилимон.—У моїй колисці, оцими руками сплетеній. Як було? Твоя мати послала твого батька до мене, аби твій батько в мене попросив колиску. Завів я твого батька до клуні й кажу: вибирай. А в мене там по стінах на кілочках висіло кілька готових. То він давай перемацувати — одну, другу, третю, ніяк вибрати не годен. Оцю бери, кажу, оцю! Батько твій узяв колиску в руки, розглядає. Вона співає, кажу, коли гойдається, ото гойдатимете колиску — й не почуєте, як плаче немовля, бо колиска весь час співатиме колискової... Чи ти вже забув?
Здається, Тарапатий ось-ось кивне згідливо головою, та не киває, тільки недовірливо блимає некліпливими очима:
— Скажете, що й ви у колисці гойдалися? — мовить Тарапатий.
— Бо гойдався.
— І пам'ятаєте?
— Авжеж, пам'ятаю!
— Може, в тій колисці, яку самі своїми руками сплели?
Дядькові Тилимонові так подобається жарт, що він ладен розцілувати Тарапатого, але той остережливо відсувається далі під грабарку.
— Е, тобі пальця в рот не клади, хлопче... Такий спритний, що й куцому зайцю зумієш хвоста зав'язати... Ось послухай лишень і запам'ятай. Бо коли я не розкажу, то більше ніхто не розкаже... А чи й не треба розказувати? — вагається дядько Тилимон.— А дідько його знає...
Надпивши молока з глечика, ставить дзьобатий глечик знову під колеса грабарки. Й ліктем так опирається об землю, наче ось-ось знову зведеться й подасться різати лозу.
— Дядьку, ви розкажіть! — просить Тарапатий, наче злякавшись, що той передумав.
— А не злякаєшся?
— Я не боюся нічого.
— Ну, то слухай...— І дядько Тилимон знову замовкає. Лізе в кишеню, дістає куриво — й тютюновий гіркий дим снується під грабаркою.— То слухайте...
Ми слухаємо, а він мовчить. І від дядькового забарного мовчання холодок тривоги поймає нас. І ми з Тарапатим озираємося мимохіть довкола, наче тривога прийшла сюди на літній луг понад блакитною річкою — і цю тривогу навіть можна побачити в траві поміж кущів.
— Та й дядько Тилимон — до Тарапатого: /
— Не знаю, чи тобі можна й казати про твоїх батька й матір, про Григора й Ганну...
— Кажіть...
— Ой, не знаю.
Й тоді Тарапатого наче щось кидає, він хапається пальцями за розхристану сорочку дядька Тилимона:
— Ви кажіть, чуєте, кажіть І Я вже всякого наслухався, а ви мовчите! Хочу ще й від вас почути!
— Тю, біснуватий! — Дядько Тилимон відриває його пальці від грудей.— Ще задушиш... А що ж ти знаєш, га? Може, й пам'ятаєш?
— Не пам'ятаю, бо не бачив, спав тоді в баби Стьопи. А прийшов додому — хата навстіж, ні батька, ні матері... Баба Стьопа казала, і всі потім казали, що їх забрала чорна машина.
— Таж чорна машина...
— Знаю,— сіпаються губи в Тарапатого.— А що ви знаєте? Що чули? Де вони? Коли в село прийдуть?
— А ти ждеш?
— Жду.
— Не скоро прийдуть.
— Не скоро? — в'яне Тарапатий. І жалібно так: — А коли?.. Може, тоді, як німців не стане?
Дядько Тилимон, зітхаючи, згортає ще одну цигарку.
— Теперки така пора, хлопці, що всякої всячини чекай. Ниньки ти ще живий, а завтра вже від тебе й кісточок не позбирають. Або ж коли німець тебе не прикандичить, то сам гигнеш. Теперки діти старші за старих, усього набачилися й наслухалися, то послухайте. Я чоловік майстровий, так? Хай тобі крупорушка — знаю крупорушку, на олійні я олійник, біля парової машини у млині я машиніст. І на тракторі, й на такій машині, шофером. Ще не забули мою півторатонку? Тої ночі я вертав із Турбова в село. Після дощу на соші такі баюри, що де їду, а де пливу. Біля соші вивернуті стовпи телефонні, така ввечері буря пройшла. Добре, думаю, хоч місяць світить, хоч де яку баюру видно. Поле поминув, у ліс в'їхав. Хоч і не близько ще до Овечачого лишилося, а все-таки легше на душі, що їду, що вже ліс. Не боявся і не боюся ні лісу, ні вовка, бо чого боятися? Чому бути — тому не минути. А в лісі отак соша спадає донизу, в яр, у тому яру чорніє щось. Машини, й не одна,стоять на соші, що не об'їхати. Поволеньки суну вниз, а тут сошу розмило та розбило так, що й мені вже не проїхати, ось чому ті машини й поспинялися... Еге, такі діла...