— Е-е, Тарапатий...— озивається вона.— Хіба в своїй хаті живе? Може, трохи і в своїй, але більше по людських хатах. А по людських хатах — скрині та скрині, ото він немов чужими скринями багатий, чужим розумом... Звідусюди має потяжку.
— Чого ж він по хатах чужих живе? В нього є своя хата.
— Своя хата є в нього, але в своїй хаті нема бать-ка-матері, то він по людях овечацьких, то люди ове-чацькі заміняють йому батька-матір.
— І ви так само?
— І я так само заміняю батька-матір... О, про вовка помовка... Біжить!
Справді, під вікнами вихор вихориться, стугонить у сінях, відчиняє хатні двері — із цього наглого літнього вихора вроджується Тарапатий. Ми з бабою Ли-корою своєю балачкою наче накликали і вихор, і Тарапатого.
Зараз він схожий на житній кулик соломи, вирваний бурею десь зі стріхи: сорочка стовбурчиться, руки розчепірилися, вуха капловушаться, чуб костричиться, очі колющаться!
А попереду Тарапатого в розчепірених руках — велика риба, завбільшки така, як він сам.
— Це ти дідька зловив чи сома? — дивується баба Ликора.
— Він би мене зловив, якби я його не зловив... Смажте і варіть!
Так сказавши, Тарапатий випускає з рук великого сома на долівку, й риба ворушить вусами та б'є хвостом, наче пливе.
— Живцем смажити? Чи я з ним упораюся?
Баба Ликора бубонить-туркоче, мов щасливий голуб, а ми з Тарапатим виходимо надвір. Сяючи дивною понурою гордістю, він уже не схожий на розкуйовджений житній кулик соломи, вирваної бурею з чиєїсь стріхи.
— Що я тобі скажу...— озивається.
ТараПатого завжди цікаво слухати, бо він скрізь бігає, все бачить і знає. Баба Ликора про нього каже: "Він весь у новинах, наче собачий хвіст у реп'яхах".
— На отой дуб...— показує на овечацький віковічний дуб, що темніє ген-ген, де має бути обійстя дядька Тилимона,— на самісінький вершок не можна забратися.
— А чом?
— Не можна... Там, високо-високо, є гніздо, знизу й не видно... Гніздо шуліки... Як починаєш лізти вгору, шуліка нападає і б'є дзьобом, відганяє від гнізда.— Заголює руку й показує рубець вище ліктя.— Бачиш? Я вчора спробував здертися вгору, то шуліка збив мене звідти, добре, що я живий залишився. Не віриш? То побігли...
Й ми біжимо Овечачим до віковічного дуба. Біжимо, задираючи голови, шукаючи в високостях шуліку, який весь час стереже гніздо на дубі.
— О, подивися!
Спиняємося — у високій бляклій блакиті чи то завмер, чи то пливе чорний хрестик. Маленький хрестик чорніє над селом у такому небесному глибу, що ледве й видно. Чи не той самий, який уже доводилося бачити раніше?
— І він нас бачить? — питаю.
— Аякже, всіх бачить!
— І ворогів, що здираються до гнізда?
— Мене ж побачив!
Дивимося й дивимося на хрестик-шуліку в піднебессі, аж поки розбуджує окрик:
— Агов, козаки! Поїхали зі мною!
Дядько Тилимон сидить на грабарці, вимощеній соломою та застеленій мішечком, а в руках тримає віжки. Лице в нього жовте, як вощина, й веселі добрі очі скидаються на двох волохатих джмелів, що крутяться біля вощини.
— Поїхали зі мною по лозу...— І сміється:—Самі наріжете, аби було чим ото шмагати вас по грішних місцях.
Мить — і ми вже в задку грабарки, що котиться білою дорогою з Овечачого, а колеса залізними ободами цокотять так, наче зуби.
— Дайте віжки! — просить Тарапатий у дядька Тилимона — і вже віжки в його руках, і він уже кричить: — Гаття, вйо!
Грива в коня здіймається хвилею, хвіст вигинається сурмою.
— Ох і бідовий ти! — підхвалює Тарапатого дядько Тилимон.
Овечаче вже позаду, поле між селом і лісом уже позаду, ми в'їжджаємо в ліс, наче в глибоку зелену річку, й тепер їдемо дном цієї річки, де зусібіч стоять світлі дерева в рясному пташиному щебеті. Дядько Тилимон, помагаючи Тарапатому, також посмикує віжками, й через якийсь час гуркітлива, балакуча грабарка, скотившись із пагорба, пливе поміж верболозів, а за верболозами дзеркальними сплесками там і сям спалахує вода.
Зрештою, дядько Тилимон бере віжки в Тарапатого, зупиняє коня, й ми з грабарки пірнаємо в лугову траву, а трава — по пояс і по шию. Дядькові Тилимонові — за коліна, а коневі — тю живіт, і кінь водить пухнастим хвостом по квітучому волоттю трав, наче мітелкою.
Дядько Тилимон раптом обіймає Тарапатого й розчулено каже:
— Ех, який ти хлопець, який ти хлопець!
Від несподіванки в здивованого Тарапатого очі спалахують, як дві лугові квітки.
— Пустіть, дядьку... Я не звик, пустіть...
— Ось дивлюсь я на тебе — ох і бідовий, нема бідовішого за тебе в нашому Овечачому. А не пропав — і не пропадеш, бо корінь у тебе такий, що не вирвеш.
— Та чого це ви з руками? Пустіть, бо задушите.
— Як жалко, як жалко! Що твої батько й мати зараз тебе не бачать і ніколи вже не побачать, як ти виростеш.
Тарапатий аж синіє, стає схожий на колючий будяк — і таки виривається. Він так блимає на дядька Тилимона, що спопелив би. А той посміюється:
— Ох і дикий, ох і неприручений. Ого, не підступися! Та життя тебе ще замісить, хлопче, ще спече з тебе калач... А тепер до діла! Погляньте, скільки тут лози, погляньте, яка славна! Хто мені поможе, як не ви, нарізати лози на колиски? Хоч і веремія тепер страшна, хоч і нема від кого народжувати дітей, але ж діти — це таке насіння, що не питає, саме сіється й саме родиться. А хто настарчить колисок? Ну, добре, дядько Тилимон, поки ниньки живий. А завтра чи позавтра, коли не стане дядька Тилимона? Ви, хлопці, вчіться та переймайте вміння.
Обличчя в дядька Тилимона коржавіє, бо він з доброго дива починає гніватися. З жовтої шкіряної торби, в якій у нього дзеленчить усякий інструмент, дістає невеликі ножики з увігнутими всередину, запалими лезами, а тому ножики схожі на хижих худих рибок.
— Беріть... І ходімо, я покажу, як різати лозу.
— Я сам знаю,— каже Тарапатий.
— Знаєш? Коли ж це тобі доводилося різати лозу на колиски? А-а, знаєш, бо сам колись колисався в лозиновій колисці!
Дядько Тилимон піддобрюється до Тарапатого, але той на лиці чомусь і досі темний, наче з комина виліз.
Узявши ножа, ступає вбік від грабарки, а ми вдвох стаємо перед кущем сивого верболозу, що порскає від землі навсібіч гінким віттям. Дядько Тилимон примружує то ліве око, то праве око, милуючись кущем, і питає: