Спів польового цвіркуна

Сторінка 5 з 10

Бруно Ферреро

— Тепер мені треба дуже мало, — відповіла дитина. — Я потребую лише спокійного пристановища, аби сісти і відпочити. Відчуваю-бо таку втому...

— Якщо так, — сказало дерево, випроставшись, наскільки це було можливо, — то стара колода саме те, що треба. Можеш сісти на ній і спочити. Підійди ближче, моя дитино, сядь собі і спочинь.

Дитина так і зробила.

А дерево було безмежно щасливе.

(Шел Зільверштайн)

Нині ввечері сядь у якомусь спокійному куточку і допоможи своєму серцю подякувати усім "деревам" твого життя.

ЗВІТ ДЛЯ ОРЛА

Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про незвичайний талант солов'я. Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні. Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайворонка. Вони мали оцінити красу і спів соловейка.

Посланці виконали свою місію і повернулися до орла.

Павич звітував перший:

— Соловейко має таке невиразне і скромне пір'ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув щонайменшої уваги на його спів.

А жайворонок оповів:

— Голос солов'я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.

У купе сидів лише старий священик. Він відмовляв церковне правило. На одній зі станцій увійшов молодик, доволі неохайний на вигляд. Хлопець мав довге волосся, джинси були страшенно брудні, а черевики стоптані. 3 кишені у нього стирчала газета — світська і явно антицерковного спрямування.

Отець звів на молодика довгий виразний погляд, сповнений осуду.

Хлопець сів і відкрив свою газету. За якийсь час підняв голову і спитав:

— Перепрошую, отче, а що таке диспепсія? "Ось слушна нагода, аби виголосити йому проповідь", — подумав священик і голосно вимовив:

— Диспепсія — це страшна хвороба, що вражає тих, які живуть неправильно, не складаючи планів на день, не мають ідеалів, піддаються різним поганим звичкам і не пам'ятають про те, що існує Хтось, Хто все бачить і прийде колись судити нас.

Хлопець слухав усе це зацікавлено, але водночас із певним острахом.

— Ах! — сказав він нарешті. — Тут написано, що папа страждає на диспепсію.

Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити. Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чуємо ближнього.

"Не варто здійснювати розтин пташки, аби знайти джерело її співу. Варто зробити розтин власного вуха".

(Йосиф Бродський)

МАЙЖЕ НІЧОГО

— Скажи мені, скільки важить сніжинка? — запитала синиця голуба.

— Майже нічого, — відповів голуб. Тоді синиця розповіла йому таку історію:

— Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.

Їх упало 3.751.952.

Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, — гілка зламалася...

Оповівши це, синиця відлетіла.

Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:

— Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у світі запанував мир?

Подумай, а може, бракує тільки тебе?

ЧОВЕН

Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на другий берег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.

Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.

Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнайпи, проте їм таки вдалося зайняти місця у човні, аби рушити у зворотній бік.

Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав:

— Чи не здається тобі, що в цій годині ми дав-но вже мали б добратися до тамтого берега?

— Це очевидно! — погодився інший. — А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?

Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.

Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули відчепити грубий канат, яким ізвечора прив'язали свого човна до причалу.

Один чоловік, який уважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:

— Боже, спаси мене!

У відповідь ~ цілковита тиша. Чоловік закричав знову:

— Спаси мене, Боже!

I тоді згори почувся голос:

— Усі так кажуть, коли опиняються у біді.

— Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! — обіцяв бідолаха у відчаї.

— Гаразд. То відпусти галузку, — мовив Господь.

— Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!

ПОБЛИЗЬКО ВОГНЮ

Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:

— Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси... Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів! Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.

— Послухай, — мовив Він, — оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще світило і гріло. Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум'ям. Чоловік знову сів разом з іншими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.