— Я прийду неодмінно.
— Бувай здоров, прощай, Марку Туллій! — вигукнули одночасно багато голосів.
— Прощай, Ціцероне, — мовив, граційно тиснучи руку юнакові, поважний, вродливий чоловік років п'ятдесяти п'яти, нарум'янений і напахчений.
— Хай буде ласкавою до тебе Талія, незрівнянний Езопе! — сказав Ціцерон, тиснучи руку великому артистові.
Наблизившись до вродливого чоловіка років сорока, який сидів поруч Галерії, Ціцерон подав йому руку і сказав:
— Хай витають над тобою дев'ять муз, незрівнянний Квінте Росцій, мій любий друже!
Після цього юнак пішов сходами, обережно пробираючись крізь натовп до того місця біля Тріумфальних воріт, де ми бачили двох онуків Катона Цензора.
Марк Туллій Ціцерон підійшов до них і, сердечно привітавшись, став біля Катона, до якого почував глибоку симпатію.
Обдарований надзвичайно проникливим розумом, дивовижною пам'яттю і природним красномовством, Ціцерон ретельною, упертою і настирливою працею досяг у двадцять шість років великої слави як філософ, промовець і загальновизнаний поет.
— Чи правда те, що розповідають про тебе? — запитав юного Катона вражений Ціцерон.
— Правда, правда, — похмуро пробурмотів хлопець, — А хіба я сказав неправду?
— Але ж як сталося, що…
— В зв'язку з щоденними убивствами, що робилися з наказу Сулли, — сказав Ціцеронові вихователь, — я повинен був приблизно раз на місяць водити цих хлоп'ят до диктатора для того, щоб у дні страшної жадоби крові він у своїй жахливій лихоманці вбивств ставився до них милостиво, мав їх у числі своїх друзів і щоб у нього не майнула божевільна думка їх заслати. І справді, Сулла завжди доброзичливо приймав обох хлоп'ят і відсилав їх теж люб'язно. Та ось одного разу, вийшовши з його дому і переходячи Форум, ми почули несамовитий стогін, що долинав з-під склепіння Мамертінської в'язниці…
— І я спитав Сарпедона, — перебив його Катон, — хто це так кричить? "Громадяни, яких страчують за наказом Сулли", — відповів він мені. — А за що їх страчують? — спитав я. "За відданість свободі", — відповів мені Сарпедон…
— Тоді цей безумець, — вів далі Сарпедон, перебиваючи Катона, — страшенно зміцнілим голосом закричав так, що його почули присутні: "О, чому ти не дав мені меч, щоб я раніше міг забити цього злого тирана нашої вітчизни?.."
— Те, що я сказав, я повторив би і цій людині, перед якою тремтять усі, усі, але не я — хлопчик, присягаюся всіма богами Олімпу! — промовив, насупивши брови, Катон.
Ціцерон і Сарпедон поверх голови хлопця вражено дивились один на одного, а Катон поривчасто промовив:
— О, коли б я уже був дорослим!..
— Ну і що б тоді ти зробив, безумний? — запитав Ціцерон і відразу ж додав: — Та краще помовчи!
— Я хотів би викликати на суд Луція Корнелія Суллу і обвинуватити його перед народом…
— Замовкни лишень, замовкни! — сказав Ціцерон. — Невже ти хочеш накликати на всіх нас небезпеку? Адже, на жаль, страх зледенив старовинну кров у жилах римлян, а Сулла справді щасливий і всемогутній.
— Замість того, щоб бути чи зватися щасливим, краще б він старався бути справедливим, — прошепотів Катон.
Та, підкоряючись настійному умовлянню Ціцерона, він, сердито буркочучи, потроху заспокоївся.
Тим часом андабати розважали народ фарсом, кривавим і жахливим фарсом, в якому усі двадцять нещасних гладіаторів повинні були накласти головами.
Суллі вже набридло це видовище. Захоплений однією думкою, що оволоділа ним кілька годин тому, він підвівся і підійшов до Валерії. Люб'язно привітавшись і ласкаво дивлячись на неї довгим, по можливості, ніжним, відданим і привітним поглядом, Сулла спитав:
— Ти вільна, Валеріє?
— Кілька місяців тому я розійшлася з чоловіком…
— Я знаю, — перебив Сулла.
Валерія привітно дивилась на нього чорними очима, в яких іскрилося жадання любові.
— А мене… — трохи помовчавши, додав стиха диктатор, — а мене б ти покохала?
Вона чарівно усміхнулася, опустила очі і відповіла:
— О, всім серцем.
— Я теж кохаю тебе, Валеріє, як, здається, ще ніколи не кохав, — сказав Сулла з тремтінням у голосі.
Вони на хвилину замовкли, а потім колишній диктатор Риму палко поцілував руку прекрасної жінки і додав:
— Через місяць ти станеш моєю дружиною. І в супроводі своїх друзів вийшов з цирку.
Розділ III
ТАВЕРНА ВЕНЕРИ ЛІБІТІНИ
В одному з найвіддаленіших, вузьких завулків Есквіліна, біля старовинного муру часів Сервія Туллія, саме між Есквілінськими і Керкветуланськими воротами, була таверна. Вона називалася ім'ям Венери Лібітіни, тобто Венери Погребної, богині — покровительки похоронів, могил, і була відчинена вдень і вночі, більше вночі. Ця таверна називалася так, можливо, тому, що по один бік від неї було кладовище для плебеїв, де трупи абияк скидали в невеликі колодязі, а з другого боку, аж до базиліки Сессорія, простиралося поле, куди викидали на поживу вовкам і коршакам трупи слуг, рабів та іншого бідного люду. На цьому полі гниючої людської мертвечини, що отруювала повітря цілої околиці, через півстоліття багатій Меценат виростив славнозвісні сади. Легко уявити, якими буйними і розкішними вони зростали. Ці сади постачали розкішний стіл власника найсмачнішими овочами та найдобірнішими фруктами, що виросли на добриві з плебейських кісток.
Над входом до таверни виднілося зображення Венери, більш схоже на бридку мегеру, ніж на богиню краси — п'яний витвір якогось божевільного Зевса. Ліхтар, що гойдався на вітрі, освітлював бідолашну Венеру, яка мало вигравала від того, що була на видноті. Цього скупого освітлення було досить, щоб трохи розсіювати темряву брудного завулка і звертати увагу перехожих на суху хворостину, почеплену над входом до таверни.
Увійшовши в низькі двері по кількох каменюках, що були покладені так-сяк одна на одну і правили за сходи, відвідувач потрапляв до чорної від кіптяви вогкої кімнати.
Праворуч біля стіни палав у коминку вогонь, на якому готувалися в особливому олов'яному посуді різні страви, серед них — неодмінна ковбаса з свинячої крові і такі котлети, що ніхто не захотів би знати, з чого їх ліпили. Готувала ці страви Лутація Одноока — господиня й управителька цього вбогого, брудного закладу.