— Не бійся, Кріксе, сподіваюсь тебе врятувати.
Потім Спартак поставив одну ногу на груди Крікса, а коліном другої сперся на груди того, що лежав приголомшений ударом його щита, і так чекав вироку народу.
Грім одностайної довгої овації, мов підземний гуркіт, прокотився цирком; майже всі глядачі підняли догори вказівний і середній пальці, і життя обох самнітів було врятовано.
— Яка сильна людина! — звернувся до Сулли Катіліна. По його чолу стікали великі краплини поту. — Яка сильна! Спартакові слід було б народитися римлянином!
А тим часом сотні голосів вигукували:
— Свободу хороброму Спартакові!
Очі гладіатора заблищали незвичайним світлом, його обличчя стало ще блідішим, а рука притислася до грудей, ніби тамуючи збуджене цими словами шалене калатання серця.
— Свободу, свободу! — повторювали тисячі голосів.
— Свобода! — задихаючись прошепотів гладіатор. — Свобода!.. О олімпійські боги, не допустіть, щоб це було сном! — 1 він відчув, що його очі наповнилися слізьми.
— Він дезертирував з наших легіонів! — крикнув хтось гучним голосом. — Не слід давати волю зрадникові!
І багато інших, що через мужність Спартака програли свої грошові заклади, люто репетували:
— Ні, ні!.. Не треба!.. Він зрадник!!
Обличчя фракійця пересмикнулося. Він різко обернувся туди, звідки почув перший осудливий вигук, і поглядом, повним зненависті, шукав того, хто його обвинуватив у зраді.
А тим часом тисячі голосів гриміли:
— Свободу!.. Свободу!.. Свободу Спартакові!
Неможливо передати почуття безталанного гладіатора у ці хвилини, коли вирішувалося питання, важливіше для нього за саме життя. Страшенна тривога відбилася на його обличчі. Мимовільне сіпання м'язів і блиск очей ясно свідчили про внутрішню боротьбу між відчаєм і надією. І ця людина, яка без тіні остраху півтори години змагалася зі смертю і лишилася вже без надії на порятунок — одна проти чотирьох супротивників, ця людина, яка твердою рукою вбила дванадцять чи п'ятнадцять своїх товаришів по нещастю — ця людина тепер відчула, як підламуються у неї коліна. І щоб не впасти непритомним серед цирку, Спартак обіперся на плече одного з лораріїв, що прийшли забирати трупи.
— Свободу!.. Свободу!.. — кричав натовп.
— Він справді заслужив її, — прошепотів Катіліна Суллі на вухо.
— І він буде її гідний! — крикнула Валерія, на яку цієї миті закохано позирав Сулла.
— Ну що ж, — промовив диктатор, запитливо дивлячись в очі Валерії, які ніжно, любовно й жалібно благали милосердя гладіаторові. — Що ж… хай буде так!
Сулла хитнув головою на знак згоди. Під грім оплесків Спартак став вільним.
— Ти вільний, — сказав Спартакові лорарій. — Сулла дарував тобі волю.
Спартак нічого не відповів, навіть не поворухнувся. Заплющив очі, не наважувався глянути навколо, боячись, щоб не розвіялася мрія, в здійснення якої він ще не міг повірити.
— Ти розорив мене своєю хоробрістю, злодюго! — прогарчав гладіаторові на вухо хтось хрипким голосом.
Від цих слів Спартак опам'ятався, розплющив очі і побачив перед собою ланісту Акціана. Той прийшов на арену з. тераріями, щоб привітати Спартака з перемогою, бо ще сподівався, що він лишиться його власністю. Але тепер він кляв його хоробрість. Ця дурна, на його думку, жалісливість народу і безоглядна щедрість Сулли обійшлися йому в дванадцять тисяч сестерцій.
Слова ланісти переконали фракійця в тому, що він не марить. Він гордо випростався на весь свій велетенський зріст, уклонився Суллі, потім глядачам і пішов з арени під новий вибух оплесків.
— Ні, не боги створили все існуюче на світі, — говорив у цю хвилину Тіт Лукрецій Кар. Він вів далі свою тривалу розмову з малим Кассієм і юним Гаєм Меммієм Геммелом, своїм найкращим другом, який приєднався до них під час змагань. Цей його найкращий друг палко захоплювався літературою, мистецтвом, філософією, і пізніше Лукрецій присвятив йому свою поему "Про природу речей", яку задумав уже в той час.
— А хто ж створив світ? — запитав Кассій.
— Вічний рух матерії і сполучення невидимих молекулярних часток. Ах! Ти бачиш на землі і в небесах безліч різних тіл і, не розуміючи прихованих діючих причин, думаєш, що їх створили боги. Але ніщо не могло і ніколи не зможе виникнути з нічого.
— А що ж тоді Юпітер, Юнона, Сатурн?.. — допитувався збентежений Кассій.
— Це витвори людського неуцтва і страху. Я познайомлю тебе, любий хлопчику, з єдино вірним ученням великого Епікура. Не боячись ні гримучого неба, ні землетрусів, що наводять жах на землю, ні всемогутніх богів з їх вигаданими блискавицями, всупереч закоренілим людським забобонам, він з безсмертною мужністю насмілився проникнути в найбільші таємниці природи і відкрив походження та причину речей.
У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку і став умовляти його піти з цирку. Хлопчик погодився і встав; за ним підвелися Лукрецій і Меммій і пішли разом до виходу. Вони проходили повз те місце, де сидів син Сулли Фавст. Перед ним стояв, ласкаво" розмовляючи з ним, Помпей Великий.
Кассій зупинився і, звертаючись до Фавста, сказав:
— Я хотів би, Фавсте, щоб ти повторив перед таким видатним громадянином, як Помпей Великий, сказані тобою позавчора в школі божевільні слова. Ніби твій батько добре вчинив, віднявши у римлян свободу і ставши тираном нашої вітчизни. Повтори і, хоч на тобі ще видно сліди моїх кулаків, я поб'ю тебе в присутності Помпея ще дужче, ніж позавчора.
Даремно чекав Кассій відповіді Фавста. Той похнюпив голову перед незвичайною мужністю підлітка, який, палко люблячи свободу, не побоявся побити і зганьбити сина володаря Риму.
І Кассій, чемно вклонившись Помпеєві, пішов із цирку разом з Меммієм, Лукрецієм і вихователем.
У цей же час з ряду, розташованого над Воротами смерті, підвівся чоловік років двадцяти шести, одягнений у тогу, набагато довшу, ніж звичайно носили, щоб прикрити занадто худорляві ноги; він був високий на зріст, величний поставою, незважаючи на ніжне, хворобливе обличчя.
— Прощай, Галеріє, — казав він, цілуючи руку вродливій молодій жінці, біля якої щойно сидів.
— Прощай, Марку Туллій, — відповіла жінка, — і пам'ятай, що я чекаю тебе післязавтра в театрі Аполлона, на виставі Софоклової "Електри" з моєю участю.