— Не виберемо кращих,— каже Жук,— бо таких на Січі немає — перевелися.
— Мусять знайтися! — крикнув Задирака,— от хоч би тебе, Жуку, або того Ляха Андрія... Все ж знайдеться хтось, що відважиться показати москалям зуби.
— Не знайдемо, бо не буде згоди,— каже Жук.— Нам тепер нічого не лишається, хіба на байдаки — та під турка. Не раз вже нашу Січ-матку руйнували — от хоч би і Петро по полтавськім погромі,— а козацтво таки стануло на ноги і дало себе знати.
Задирака хитав головою:
— Не буде того, брате. Ти відстав від Москви і не знаєш, що там робиться. Вона росте у щораз більшу силу і стане великою. Тоді, як нас розгромив Петро під Полтавою, вона ще не була така сильна, як тепер. Тоді ще й турки, й татарва їй загрожували, і без козаків не була б собі дала раду. Тепер того нема, і коли Нечосу губернатором зробили, то нашій Січі буде капут.
Задирака став судорожно плакати, а далі каже:
— Наше сонце заходить, буде темна ніч, і, може, й наші правнуки не діждуться світання...
— А де твої козаки стоять?
— Стоять обозом недалеко Січі. Та то не лиш козаки, але є там і посполиті з жіноцтвом і дітьми. Ми забрали всіх зі всім, а москалям полишили попелище з нашого села.
— Слухай, товаришу,— каже Жук,— як ми зможемо підняти козацтво проти тої телячої старшини, тоді приходь з твоїми козаками на Січ. Коли ж ні, так прямо всі на Підпольну, та й на байдаки — і під турка.
Нашого жіноцтва треба, бо годі козакам женитися з туркенями, черкесками та циганками.
— Мушу їм про це дати знати, і то зараз,— каже Задирака.
— Найкраще буде, як Петро поїде до них і перебере їх на Підпольну.
Петро зараз вибрався під ніч в дорогу. Він не вірив в те, щоб на Січі можна було завести які зміни. За той короткий час, як тут побував, переконався, що багато змінилося на гірше, як було перед чотирма роками, коли запорожці йшли з москалями під Очаків. Нема чого гаяти час і треба чимшвидше рятувати життя. Про себе самого не боявся, лиш про старого батька, на котрого москалі дуже завзялися, як мав нагоду про це переконатися. Треба чимшвидше добратися з табором до Підпольної, поки ще москалі не сидять на карку. їдучи до табору, стрічав по дорозі московські стежі, і тільки своїй козацькій проворності мав завдячити, що не попався.
В обозі нічого не знали, що сталося з Задиракою та Петром. Петро розповів батькові, що Січ — у безвихідній небезпеці, що вже нема що рятувати, хіба власне життя. Ці вісті ще гірше прибили старого Кандибу, котрий все ще чогось надіявся. Тепер він дуже постарівся, голова хиталася, а руки дрижали.
— Пропало все, сину,— та й мені вже не до цього світу. Та вже коли така Божа воля, то щоб хоч вмирати на рідній запорозькій землі, а не десь там на чужині.
— Заспокійтесь, тату,— ще не вмерла козацька мати, ми ще вернемося додому. Вже не раз таке було, що ми мусили втікати, та все якось поправилася наша доля.
— Ні, сину, тепер вже так не буде. Хтось у мене в хаті сказав, що наше сонце заходить... Воно так справді. Та не час нам над тим ломити собі голову.
Ти слухай приказу старшини — тепер Задирака нам отаманом.
Петро приказав обозові рушити. Хотів мати під рукою старого запорожця Голоту, та його ніде не міг знайти і ніхто не знав, де він дівся. Йшли усю ніч, аж над раном наспіли до Підпольної.
* • *
Тим часом на Січі сталося щось таке, чого ніхто, лягаючи спати, не сподівався. Вночі з четвертого на п'ятого червня 1775 (року) підійшли московські війська під саму Січ. По дорозі позмітали усі запорозькі сторожі та редути, роззброїли козаків, забрали від них зброю. Показалося, що сторожні поснули, а, заскочені у сні, не ставили опору. Запорожці в Січі-городку побачили рано москалів на січовім передмістю. Москалі хотіли добути і городок, та запорожці так грізно поставилися, що ті не посміли.
Як же воно до того прийшло?
Зруйнування Січі обмірковано в сенаті в Петербурзі далеко ще перед тим. Найбільше наставав на це всевладний тоді коханець Катерини Потьомкін. Приготовлювано справу тим, що забирано землю запорозьку під колонізацію чужим елементом, в якому запорожці не могли мати жадного опертя. Говорять, що сама Катерина не хотіла того, але Потьомкін на своїм поставив, лише мусив обіцяти цариці, що переведе справу без пролиття крові. Щоби це виконати, казав себе зробити київським губернатором і зібрав велику силу війська — хотів показати запорожцям, що всякий спротив є даремний. Похід поручив двом генералам— кн(язю) Прозоровскому і Текелі. Вони розділили діло в той спосіб, що Прозоровський мав зайняти своїми полчищами всі запорозькі паланки, хутори та зимовики, а Текелі мав підступити з артилерією під Січ з лівого боку Дніпра. Дня четвертого червня одержав вістку від Прозоровского, що всі паланки — в руках москалів. Тепер Текелі нічним поспішним маршем підступив під Січ і наставив усі гармати гирлами на Січ-городок.
Перша частина його завдання була дуже зручно виконана. Допомогло йому дуже, що запорозькі редути, не сподіючися, не береглися, і москалі забрали сплячих запорожців, мов курок із бантів.
Треба було тепер узяти городок, теж без проливу крові.
Текелі післав одного полковника до запорозької старшини, запрошуючи козацьку запорозьку старшину до себе обідати. Та січовики не хотіли довго перепустити посла до Січі. Вони бачили у тому нову московську хитрість. На Січі заворушилося все, наче мурашки, коли їм гніздо кийком розпорпаєш. Старшини втратили голову. Але тепер вже ніхто не сумнівався в тому, що Москва забула про всі заслуги запорожців, виявлені їй в московських війнах. Тепер вже всім спала полуда з очей. З того боку Дніпра стояли грізні московські гармати, спрямовані дулами на Січ.
Старшина вирішила зараз скликати велику раду. Винесли кітли на майдан — і січовий довбиш став вибивати булавками. Козацтво сходилося з усіх курінів, нікого не треба було накликати, щоб йшов. Кожний бачив, що йде рішаюча хвиля і треба бути на раді.
Коли вже зібралося велике коло і голос литаврів замовк, вийшов кошовий зі старшинами на майдан, кожний з відзнаками свого уряду.
Кошовий Калнишевський станув з старшинами посеред кола:
— Я скликав велике коло, щоби спитати вашої ради, панове товариство і отамання, що нам робити? Бачите, що ми в небезпеці, а тепер москалі старшину у гості запрошують — чи йти нам та скоритися москалям, чи битися?