— От дивіться, люди, за що теперішня козацька старшина славного колись Запорожжя продає свою честь і душу москалям... Кажи ж тепер, чим виправдаєш свій каїнівський злочин?
Гнида мовчав завзято, понизивши голову.
— Та чим тут виправдуватися? — каже один із суддів.— Тут лише нам сказати слово: нехай ця падлюка не дивиться на Боже сонце...
— А знаєш ти, Никифоре, яка кара написана тобі на основі нашого запорозького права? Ти зрадив товариша...
Аж тепер Гнида заговорив. Він став навколішки перед судом, бив себе в груди і цілував землю:
— Простіть мене, братіки,— я усе моє майно віддам на монастирі, і сам піду в монастир, відмолювати мої важкі гріхи.
— Ти, Гнидо,— більший падлюка, як ми гадали. Тепер, як ти в наших руках, то спідляєшся і просиш помилування? Пропадай, чортова личино! — крикнув один із суддів.— Я віддаю мій голос на те, щоби тебе живого в землю закопати, як наш закон велить.
Сотник приказав відвести в'язня набік, поки не прирадять, як його покарати.
— Най коротша дорога до пекла — повісити його,— каже один суддя.— Нам неможливо довше воловодитися з ним, бо йно не видно москалів. А тоді може собака відірватися з ланцюга і втекти.
— Згода, нехай буде: повісити.
— А я не так думаю,— каже сотник.— Це була б закоротка для нього смерть. Він мусить вмирати довше. Ви, товариші, забули, що у нас, запорожців, є ще одна кара за такий злочин,— а то вбити киями... при стовпі.
— От добре, що нагадали. Аж гидь було б доброму козакові закладати петлю на шию такому падлюці.
— Що з майном його зробимо? Заберемо собі — так нас окричать розбишаками. Найкраще буде, коли його майно роздамо поміж посполитих того села. Вони придбали йому це майно, нехай же ним поділяться.
Зараз привели Гниду.
— Послухай, Никифоре Гнидо, козацького присуду,— каже гробовим голосом Задирака.— Тебе присудили на кару смерті під киями при стовпі, а твоє майно заберуть посполиті з твого села. Коли в тебе є душа — молись і кайся. Дивися: коли сонце сховається за це дерево — розпічнеться з тобою розправа.
— Я хочу попа, щоби висповідатися,— каже Гнида.
— Шкода, що ти раньше про це не подумав, а то у тебе в селі і церкви немає. Звідкіля ж узяти тобі попа? Вибачай, цим разом буде без попа. Ти, небоже, хитрий з біса, і хочеш проволікти час — а, може, з'являться твої приятелі і тебе визволять? Ні, серце, з того нічого не вийде; молися сам і не втрачай часу.
Тим часом козаки закопували здоровий стовп у землю. Сотник дивився пильно, як тінь заходила за дерево. Гнида стояв навколішках і молився.
— Вже пора! — кликнув сотник.
Привели Гниду під стовп і зняли з нього сорочку та прив'язали до стовпа. Принесли в'язанку здорових прутів верболози.
— Бийте, козаки, цю собаку та не жалуйте, лише щадіть голову.
Розпочалася страшна козацька екзекуція. Тут не було помилування, бо присуд був: бити аж до смерті. Така була найстрашніша кара на Запорожжю за зраду товариша... Та не лише посторонні козаки брали за палиці, але й свої посполиті не подарували йому і били, може, ще завзятіше, ніж посторонні. Удари сипалися на нього повільно. Він кричав, а далі і сили не стало кричати, поки не сконав під ударами...
— Котюзі — по заслузі,— каже сотник.— А тепер виволочіть це стерво далеко за село вовкам на жир...
А повертаючися до Кандиби:
— Наша робота зроблена лиш до половини. Ще будемо мати справу з москалями.
— Та, може би, тому вже дати спокій,— каже Кандиба.— Уся моя сила знівечилася. Я так радо хотів би дібратися до якого спокійного місця і спочити.
— Слухай, брате,— каже сотник.— Поки по запорозькій землі москалі швендяються, немає козакові спокійного місця, де спочив би,— хіба в могилі. Ми — скитальці, нас гонять з місця на місце, мов диких судаків. Та поки не винищать нас усіх, то й ми ще не одного москаля пішлемо чортові в зуби. Замирення між нами немає. Краще нам миритися з бісур-меном, як з тим хрещеним православним, що не вірить в Христа і не гадає жити по-християнськи.
— Гей, осаули! — крикнув сотник з ґанку,— розіслати стежі і берегтись. Взяти до помочі і тутешніх козаків — вони, либонь, не дуже-то плачуть за своїм сотником. Я тепер трішки спочину,— каже до Кандиби,— бо вже три ночі не спав, а може, й нині прийдеться не спати.
Сотник пішов у сусідню кімнату і зараз заснув. Але на хуторі не спали. Осаули пильнували добре, щоби воріг не підкрався непомітно. Старий Кандиба і Петро сиділи разом, і сон їх не брався.
— Що ж нам далі робити, Петре? Я вже так охляв — так прибила мене зрада Гниди, що я ні до чого. Моя воля охляла зовсім... Ей, якби то мені вернулися літа молодії!
— Що ж, тату,— кожному так буде, хто на світ родився. Тепер ми під рукою нашого спасителя сотника. Його б спарувати з моїм тестем Жуком. Коли б таких більше, то ми сьогодні не скиталися би.
— Мені здається, Петре, що наш отаман робить трохи необережно, що так довіряє тутешнім козакам. Хто його знає, який то народ і що задумує? Через те мене сон не береться. Сказати б це сотникові...
— Ні, тату,— нехай сотник спить, а я скажу його осаулі.
Петро зараз вийшов і став шукати за осаулом, котрий лежав в траві і пикав свою носогрійку.
— Чи це ти, Петре? Я тебе пізнав зараз по ходу. А знаєш ти наш оклик на сьогодні?
— Не знаю.
— Так йди в хату і не виходь більше, бо мої люди мають приказ не церемонитися з тими, що не знають нашого кличу...
Відтак шепотом:
— Тут — чужі люди, і хтозна, що вони заду мують.
Петро зрозумів, що тут і без його уваги бережуться добре. Пішов у хату і заспокоїв батька. Зараз полягали спати.
Та не довго це тривало. Перед хатою зробився рух. Хтось приїхав і розмовляв з кимось стиха, потім пішов у сіни і застукав легко до дверей сотника. Петро став під двері і насторожив уха.
— Наші стежі помітили москалів. Прокіп прослідив, що їх доволі багато,— може, буде і півполку. їдуть обережно й тихо. Хотять, либонь, підійти нас над раном.
— Ну, добре. Приклич мені ще й Терешка. Ми потолкуємо, що нам робити.
В цю хвилю вийшов з кімнати Петро:
— Не забувайте й за мене, пане сотнику,— я теж не послідній козак.
-=— Буде нам усім доволі роботи, як Москва нагряне на нас.
Нарада тривала коротко. На хуторі остане п'ятдесят козаків пильнуватися перед тутешніми, а решта — в поле, назустріч москалям.