— Слухайте, запорожці,— каже драгун,— нащо вам паскудити собі рук таким падлюкою? Я уявляю собі так, що ви підете проти москалів засідкою,— бо я так зробив би. Москалі, натрапивши на засідку, якої вони не сподівалися, будуть вважати, що піп умисно завів у засідку, і вони його певно зарубають на місці.
Сотник Задирака, бачачи, як Кандиба ходив стурбовано з кута в кут, каже:
— Чого ти, полковнику, так затривожився, що голову втеряв зовсім? Чи сяк, чи так, а ти свого майна не збережеш — чи будеш боротися, чи покладеш вуха по собі, мов заяць під копицею. То вже пропало — і нема за чим жалувати, що певно не вернеться. Один рятунок: якби козацтво усе з'єдналося — а до того треба би якого Сагайдачного або Сірка Івана. Калниш того не втне. Можна його скинути та вибрати іншого, та, на жаль, такого я між козацтвом не бачу. Воно погано, та з того не виходить, щоби здаватися на ласку панів московських і цариці. Я зберу своїх козаків — і дам себе москалям пізнати, що мене попам'я-тають.
XI. ПАНСЬКА ЛАСКА НА БИСТРОМУ КОНИКУ ЇЗДИТЬ
Від осені 1774 (року) побували в царській столиці, в Петербурзі, три запорозькі депутати: Сидір Білий, Антін Головатий та Лонгин Мощенський. Оббивали пороги московських вельмож і роздавали великі подарунки. За довголітню службу московським царям прохали царицю, щоб їм не рушати їхніх споконвічних земель і запевнити їм те, що їм запоручили польські королі і московські царі окремими грамотами. Ненаситні московські пани приймали радо подарунки і дурили обіцянками. Цариця писала до козаків лесливі листи, поки... дня 10 липня 1774 р. не заключила з турками Кучук-Карнайджійського миру.
Пізніше вже перестали церемонитися з запорозькими депутатами. Київський губернатор Потьомкін, що все показував себе як великого приятеля запорожців, став тепер не такої співати. Називав запорожців неслухняними та бунтарями, докоряв їм, що не дозволяють на своїх землях садовитися балканським поселенцям. Потьомкін успів переконати царицю, що Запорожжя не тільки не потрібне Росії, а навіть шкідливе. Воно є на ділі республікою, а Росія має самодержавний устрій. Запорожжя хоче бути державою в державі і зупиняє з'єдинення російської імперії, і може колись дуже пошкодити Росії. Потьомкі-на підпирали ті московські пани, які надіялися після знесення Запорожжя виєднати дещо для себе із запорозьких земель, як це сталося вже на Гетьманщині.
Зразу Катерина не хотіла піти за думкою свого любчика. Тй самій було соромно виявляти таку чорну невдячність запорожцям, котрі їй так вірно служили і не раз станули в пригоді. Та Потьомкін мав на Катерину якийсь демонічний вплив, і вона його навіть боялася та стала виминати. Але він все знав побороти усі перешкоди і станути їй перед очі тоді, коли вона того найменше сподівалася. І тепер вона' йому улягла, лише застерегла собі, щоб зайняття Запорожжя і Січі відбулося потиху і без проливу крові. Потьомкін їй обіцяв, а щоби легше це перевести, казав себе поставити київським губернатором.
Отож доля запорозьких козаків була вирішена, хоч того зразу не проголошувано.
Про це довідався у царських канцеляристів Антін
Головатий за доброго хабаря. Його наче громом поразило — не міг отямитися від того удару московським обухом. Одначе перемогла завзята українська вдача. Замість одчаю його взяла злість на лицемірство і зраду Москви. Приходила йому в голову одчайдушна думка: піти до Грицька Нечоси на послухання — і вбити його як зрадника запорозького товариства. Та зміркував, що тим не перепинить справи.
Головатий прийшов на кватиру до своїх товаришів сумний, мов градова хмара. Не кажучи ні слова, він кинув шапкою в кут, присів при столі та склонив голову на руки. Товариші затривожилися і стали допитуватися про причину жури. Довго чекали на відповідь. Нарешті Головатий начеб зі сну прокинувся і потер чоло рукою:
— Збирайтеся, товариші, в дорогу додому,— коли б ще хоч раз довелося поглянути на Січ-матку та на Дніпро-Славуту.
— Та кажи вже раз, що є, і не муч нас. Говориш загадочно, що чорт тебе не зрозуміє.
Замість відповіді Головатий став товкти головою до стола і плакати. То був придавлений рев смертельно раненого звіря, який не хоче зрадити перед мисливцями своєї скритки, і біль у собі придушує.
Товариші знали Головатого як чоловіка зрівноваженого і розумного, що багато разів їздив в депутації до Петербурга чи Москви і розумів політику. Коли ж він тепер плаче — мусить бути неабияка причина. Стояли над ним безрадні, мучені якимсь страшним прочуттям. Головатий виплакався і обтер очі, червоні від сліз.
— Не хочуть нам витичити наших границь? — питає Сидір Білий.
— Сенат вирішив, і цариця це прийняла, що запорозьке військо має бути знесене, а Січ Запорозька — зруйнована, щоб і сліду не остало по запорожцях.
— Хіба ти, товаришу, жартуєш собі з нас,— каже Білий.
— А ти бачив коли, щоб хто, жартуючи, плакав так, як я, що трохи не минувся? Багато мене грошей стоїло, поки довідався від канцеляристів про правду, котрої вже ніхто не відмінить.
— Вірити не хочеться,— каже в свою чергу Лонгин Мощенський.— Нам треба безумовно добути послухання у Потьомкіна. Він наш січовий товариш, тепер київський губернатор, і він багато може для нас зробити.
— Ти, Лонгине,— велика дитина. Нечоса нам не поможе, бо то він сам піддав цариці думку зруйнувати Січ. Але піти нам треба, бо по те нас вислало січове товариство,— треба піти, хоч з того не буде хісна.
Довго нараджувалися депутати, як до Потьомкіна говорити. А може би, вже й до цариці піти? — вона такі гарні листи писала до запорожців.
Стали заходитися, щоби дістати послухання у світлішого. Це коштувало багато грошей, бо світліший не дуже квапився прийняти послів. Вкінці, після довгого вижидання, добули послухання і пішли до таврійської палати. Головатий був певний, що справа Запорожжя вирішена невідклично, одначе пішов, щоби вислухати смертного приговору. Але його товариші мали все надію, що щирим благанням зможуть випросити дальше життя для Січі і товариства.
У ждальні світлішого треба було ще довго чекати на чергу. Випередило їх багато панів та генералів, які виходили з радісним або сумовитим обличчям. Запорозькі депутати прибралися в дорогу святочну одежу. Думали, що це зробить добре вражіння на князя, бо ж недавно ще впрошувався у січове товариство якого-небудь куріня. Інтересанти, які вижидали на свою чергу, дивилися на запорожців і висказували свої глумливі уваги. Депутати чули такі слова, як "хахли", "хахляндія", але показували по собі, що це не до них п'ється.