— На те я й жид, щоб мати жидівську голову, а щодо віри, то я цього не можу зробити. З мене був би нездалий православний. Та я гадаю, що у кожній вірі можна бути чесною людиною...
— Твоя правда... Та як тобі треба грошей на закупно краму, то я тобі дам.
— Спасибі, вашмосць, пане полковнику! Те, що я маю, мені вистане, а з великими грішми в дорогу небезпечно їхати, бо можна при тому і життя втратити. Як я їхатиму такою шкапою і таким возиком, то певно ніхто мені не скаже: "жиде, давай гроші". Хіба мене для жарту нагайкою впоре, а до таких жартів то я вже звик.
— Ну, їдь з Богом.
* * *
Степанида приходила щодня більше до здоровля, щодень набирала сили. Здорова козацька вдача поборола страшне потрясения, від якого інша людина могла минутися або збожеволіти.
Вона, небога, частенько просила Петра, щоб поїхати на хутір. Жидівка відраджувала, бо це могло б їй пошкодити. Нарешті Петро поїхав сам і запевнив Степаниду, що мама вже похована. Так, вона справді була похована так, що остала з неї купка попелу, більш нічого.
* * *
Відтепер на хуторі усе заспокоїлося і вернуло до давнього ладу. Полковник двічі на тиждень доїздив до Нової Самари, де була полкова канцелярія.
По Янкелю не було жадної вістки, відколи поїхав у світ. Рухля сиділа в подарованій хаті і лікувала людей.
IX. НЕДОБРІ ВІСТІ
Янкель вернувся перед Великоднем. Десь по дорозі проміняв свою шкапу за іншу. Його возик був навантажений усяким добром. Зараз пішов до полковника.
— Здоров, Янкелю,— з чим приїхав?
— З чим я приїхав, то для пана полковника ваш-мосці не буде цікаве, але люди розкуплять це перед святами... Для пана полковника привіз я дещо важного, та, на жаль, невеселого.
Жид відкашельнув і говорив:
— Я був у Глухові. Цей город я вже знаю давно. То була ще гетьманська столиця — так бодай називалося. Яке там тоді панство жило! Пан Розумовський — великий пан був і любив бенкетувати. Тепер Глухів — то собі городок, а по гетьмані і слід застиг. Але тепер там багато москалів. Тепер куди не глянеш — то або пікінер, або драгун, або гузарин. А тих московських чиновників то й не злічиш. Я пішов між жидків. Там живе рідний дядько моєї Рухлі. У нього я кватирою станув. А він є старшим при жидівськім кагалі. До нього приходять ріжні жиди і вони собі усячину переповідають.
— Що ж вони говорили?
— Багато говорили. Знають полковник вашмосць, що перше був губернатором на всю Гетьманщину Румянцев. Тепер його цариця відкликала і наставила губернатором князя Потьомкіна. А нащо Потьомкі-на? Бо він обіцяв цариці, що без проливу крові, хитрощами, завоює і Січ Запорозьку, і всі землі запорозькі, всі паланки; Січ зруйнує, а запорожців геть знівечить. Сю новину привіз один жидок аж з Москви. Там кажуть, що на бажання цариці вирішив сенат, щоб козаків не було, бо вони мішають цариці роботу. Але москалі мають таки перед запорожцями мойре. Бояться повстання і війни. Знатніших козаків, себто старшину, вони візьмуть подарунками та рангами, а сірома сама остане, як лев без голови. Пане полковнику вашмосць, на мою дурну думку, треба би усе козацтво — так те, що живе по паланках, як і тих, що на Січі,— завчасу повідомити, щоби береглися і не дали себе перехитрити.
— Ти добре радиш, Янкелю. Спасибі за те, що довідався. А не довідався ти, коли це має статися?
— Того мені ніхто не міг сказати, але з того, що цариця вже тепер стягає багато війська на запорозьку границю, міркую, що той празник послідує цього року навесну або вліті.
Янкель відійшов.
Полковника наче громом поразило, що не міг зібрати думок. Ходив по хаті, потирав чоло долонею і шарпав сивого вуса. Пішов у сіни і закликав Петра:
— Пропали ми, сину,— пропали наші вольності і наша козацька слава.
— Що сталося, тату,— певно, Янкель привіз недобрі вісті?
— Не то що недобрі, але вони страшні. Я від того наче глузди втеряв і не знаю, що робити. Хіба нам втікати — та куди?
Полковник розповів Петрові усе, про що довідався від Янкеля.
— Справді погано. Катерина напосілася на нас, а що вона собі загнула — від того певно нічим її не здержиш. Та ніяк нам самим про наше спасіння балакати. Треба, тату, чимшвидше скликати старшин з усіх паланок і порадитися та щось вирішити.
— Добре кажеш, сину, та бачиш, що коли б Москва сипнула на Запорожжя військом, то нам найперше дістанеться, бо ми на краю запорозьких земель. Перша стріча з ворогом буде тут, на нашій паланці. А війна — то погане діло. Усе знищиться, пропаде, а ви-слід непевний...
— Тату, нічого мені не жаль, тільки нашої козацької волі. Майно можемо ще добути та й доробитися, але втрачену волю здобути — то вже нелегка річ.
— Але оборонити її, сину, немає сили; так щоб хоч не втратити майна.
— Не говоріть так, тату,— за козацьку волю я радо віддам моє життя. Нам треба зараз писати листи по паланках до старшин, і у Січ треба вістку дати. Треба усіх сюди запросити на раду. Я гадаю, що коли б у всіх одна думка була, Москва не була б нам страшна. Придивився я при сотнику і бачу, що москалі не страшні. Коли б лише один наступ москалів відбити, то вже пішло би далі легше. Потім, може, і Гетьманщина рушилася би. І тоді вернулася би наша слава...
Полковник хитав недовірчиво головою, але не хотів з сином перечитися, не хотів гасити в його молодій душі того вогню, що загорів так ясним полум'ям.
Настала мовчанка. Кожний думав своє.
Полковник ходив у важкій задумі по хаті. Він боявся риску, боявся невигоди, яку війна потягає за собою, боявся втратити майно, призбиране через увесь вік. Воно й так багато прийдеться втратити, як москалі загорнуть його посілості,— треба буде великими ха-барями викуплюватися, щоб його хоч трохи пощадили. Полковник не вірив у те, щоб Петро міг підняти козацьку старшину на таке велике діло. Він знав душу спанілого козацтва, але знав теж і примхуватість козацького поспільства. Буде те, що за Гетьманщини і на останку за Мазепи. Козацтво роздвоїться, бо москалі вміють вести діло. Одних візьмуть ордерами, других куплять грішми,— і цариця осягне те, чого хоче.
Петро знову думав про інше. Його думки були теж турботні. Чи можливо підбити козацтво до збройної оборони? Таких сотників Жуків між старшинами, котрі не пожаліли би нічого і вагувалися з москалями помірятися, на пальцях почислити. Як вже його батько, козак з діда-прадіда, котрий любить козацтво більш своєї душі, вагається, бо боїться втратити те, що має, то що ж подумати про таких дуків, котрим серце обросло салом? Вони засмакували у панському житті, і козацький кожух їм смердить. А коли їм з панами більше по дорозі, то знайдуть це панство не між козаками, лиш між панами на Гетьманщині або і в Москві,— хоч там не перестануть прозивати їх "хахлами". Як би воно не сталося, то він про себе не хоче жити під московським чоботом,— хоч би при-йшлося втікати на край світу... Так! А що буде зі Степанидою? Що вона буде робити? Уже раз лиш з бідою вирвав її з московських кігтів. Де прийдеть-ся її подіти?