Сонце заходить

Сторінка 2 з 53

Чайковський Андрій

Його хутір стояв близько Нової Самари, огороджений здоровим частоколом дубовим з прорізами для рушниць. Довкруги йшов ще вал і глибокий рів. Полковник забезпечився на всякий випадок, бо було й таке, що й загін татарський туди забігав. За частоколом довкруги майдану стояли будівлі більші й менші, а посередині стояла простора хата з ґанком на чотирьох стовпах, як це водилось у багатих козацьких старшин. Тим великим дуківським майном завідувала пол-ковникова сестра Марта, вдова по сотнику, та його приятель і товариш з походів, старий запорожець-оса-ул Терешко Ківш.

Як полковник вже запевнився, що його син Петро пропав, то боліло йому серце не лише за сином, але й за тим великим майном, що не буде його кому оставити і все піде в чужі руки. Він дуже сумував, хоч того смутку не хотів по собі показувати. Коли хто з приятелів заговорив про Петра, полковник лиш рукою махнув і заєдно повторяв: "Пропало, не вернеться, бо мертві не вертаються". Його служба — а було її на хуторі доволі — доповідала, що полковник частенько замикався в своїй світлиці на ключ, ставав навколішки перед іконою, молився за душу сина і гірко плакав. Щороку кілька разів наймав заупокійні служби божі, панахиди, справляв багаті поминки, давав щедрою рукою на церкви, угощав та обдаровував бідноту, та прохав у них молитви за упокій душі блаженної пам'яті раба божого Петра.

На хуторі полковника жило звичайно півтори сотні козаків. Були між ними з родинами, були й молодики, які радо йшли сюди від батьків, щоб під умілою рукою такого досвідного козарлюги, яким був осаул Терешко Ківш, навчитися воєнного ремесла.

* * *

Так одноманітно минав час, день за днем, рік за роком, аж до р. 1774. Війна з Туреччиною скінчилася, при переважаючій допомозі запорожців, корисно. Тоді-то в самі жнива, серед гарячої роботи коло хліба в полі, з'явився на самарському хуторі пропавший і гірко оплаканий Петро Кандибенко. Вернувся обідраний, оброслий на виду, що годі було його пізнати. Пізнала його перша тета Марта, і то по голосі, а тоді вже всі пізнали. Радощам не було кінця. Полковник плакав, а всі позбігалися, щоби побачити Петра, котрого всі дуже любили. На хуторі наче б вийшло сонце із-за хмари. Батько наче б відмолоднів і випрямився, бо вже літа і смуток пригнули йому спину.

І вирішив полковник одновити старий звичай, відсвяткувати празник і справити такий бенкет, якого ще Самара не бачила. Зараз приказав своїм полковницьким канцеляристам розписувати листи, з проханням приятелів до себе в гості на спасівський празник. Таке ж запрохання післав і на Січ. Кандиба був певний, що ніхто не відмовиться, бо всі його поважали, а ще й тому, що кожному було цікаво побачити невиданого три роки молодого Петра, та дещо від нього почути.

* • *

У тих часах вже Запорожжя не було таке, як у давнину. Колишній запорожець не прив'язував до грошей ніякого значіння. Гроші були на те, щоб їх з приятелями прогуляти, і то чимшвидше. Бо козак не знав, що з ним завтра станеться. Народна пословиця: "Нині козак, а завтра пропав" — не була безпідставною видумкою. Нащо ж гроші, коли вони і так не знать, якому чортові попадуться. Тому-то запорожець, добувши з воєнної добичі гроші, зараз по поході випрошувався із Січі, шукав десь недалеко товариства — звичайно в городку або у балці у шинкарки,— водив з собою музик, гуляв та пив, частував, кого стрінув, а не раз в оксамитах залазив у бочку з дьогтем, і викачався в поросі на вулиці, щоби людям на віч показати, що це все суєта, і так гуляв, поки не пропустив усього до шеляга, крім коня і шаблі, бо це продавати було заборонено суворо.

Тепер Запорожжя устаткувалося. Воно само для своєї вигоди пішло у підданство Москви. Запорожжя допрошувалося від царського уряду то грошей, то ріжних натуралій,— як хліба та горілки. Москва давала дуже радо, о що попросили, бо це була ціна куп-на за волю, бо козаками запорозькими Москва затикала всі діри, де їй того було потреба, вислугувалася ними в усіх війнах, які в тих часах провадила. І тому Москва щораз більше устрявала у справи Запорожжя і накидала козакам свою волю. Так, не подобалися

Москві щорічні вибори старшини, і коли в р. 1765 вибрано кошовим неграмотного Петра Калниша або Калнишевського, то цариця Катерина II висказала свою волю, щоби таких виборів більше не було, бо вона собі того не бажає. Вибори могли бути хіба за дозволом "височайшим" з Петербурга. Коли б козаки того не послухалися, то цариця готова Січ скасувати зовсім. Таке саме було і з іншими генеральними старшинами на Січі. Вибрана у тому році старшина почувала себе певно і це їй подобалося, що не мають чого боятися, щоб їх скинули з старшинства.

Старшини, хоч сиділи на Січі, мали по запорозьких землях свої хутори, лани та левади, млини й ставки, годували великі стада усякої худоби, багатіли, ставали дуками і могли козацькій сіромі приказувати, а сірома, яка на Січі не могла поміститися, йшла багатіям служити по паланчиних хуторах і на багачів робити. Не була це така важка панщина, як та, що її мусили відробляти кріпаки на колишній Гетьманщині, та все ж таки запорозька сірома була залежна економічно від своїх панів-дуків. Не диво, що сюди стали втікати з Гетьманщини пригнічені кріпаки і радо оселялися по козацьких хуторах на Запорожжю, де їхнє життя було далеко краще.

Козацька старшина була з таких СОЦІАЛЬНИХ порядків цілком задоволена, якби не одна заковика. Москва стала спроваджувати на запорозькі землі ріжних зайдів з Балкану, тих, що в останній війні з турками багато москалям помогли. То були балкан-ські християни — серби, болгари і греки та волохи. Розпочалася колонізація запорозьких земель на великий розмір. Так повстала зараз побіч самарської паланки "Слов'яно-Сербія". Це вже не погоджувалося з інтересами усього козацтва — як багатіїв, так і сіроми, тої, що втекла з-під кріпацького гнету на Гетьманщині, та й тих старих, вислужених запорожців, що випросили собі у січової старшини грамоту на зимівник або хутір. Бо і тих зганяли москалі, забирали їм, що знайшли, забирали пасіки, а їх, сердегів, таки проганяли. Січова грамота не мала у царських людей жадної вартості і нікого не хоронила.