Полковник поклав карти на столі і поставив пляшку запіканки.
— Знаєш, сину, що донському бунтові вже кінець... Задовго той Пугачов возився з облогою Оренбурга. За той час цариця набрала сили — повстанців розбили, а Пугачова видали царським таки самі його люди... і його, сердегу, покарали так, як Москва вміє карати бунтівників.
— Мені його жаль. Видно, був лицар і доказав великого діла.
— Тепер вже не докаже нічого, бо вмерлі не встають...
Та Петрові не сходила з ума хуртовина. В димарі вило й гуділо, наче у Люципера на весіллі, а вихор рвав стріху на хаті. Петро, маючи те на умі, ірав неуважно і кілька разів остав "дурнем". Нарешті поклав карти на столі:
— Як би воно не було з тою хуртовиною, а мені конче треба їхати. Моя душа прочуває якесь лихо...
— Вибачай, сину, але я тебе в таку негоду не пущу з хати. А з негодою буде таке, як щороку у березні буває. Буде вихура, намете кучугури снігу, похолодніє; потім хуртовина ущухне, буде морозець, а далі засвітить сонце і буде відлига, вода попливе річками, вітер просушить болота, прилетять бузьки та журавлі,— весна буде.
Це батьківське жартівливе балакання ще гірше дратувало Петра. Глянув знову крізь вікно і бачив, як вітряк швидко обертав крилами...
Петро так схвилювався, що не міг на місці всидіти і не хотів вже дивитися на карти.
— Нехай буде, що хоче, тату, але я таки їду. Пам'ятайте, що я живу близько Слов'яно-Сербії.
— А що зробиш, як я тебе не пущу? Полковник розвів руки, наче хотів його задержати:
— Битися не будеш зі мною, а я таки зовсім спокійний і не сподіваюся жадної небезпеки...
Петро дивився крізь вікно. Тепер вже став падати сніг великими платами і так закрив світ, що нічого не було видно.
Та в цю хвилю ввігнав у ворота хутора козак, увесь вкритий снігом, під'їхав під ґанок, зіскочив з коня і пустився прямо в сіни.
Петра ткнуло якесь лихе прочуття, і зараз вибіг у сіни. У нього билося серце молотком. Козака пізнав зараз, то був десятник Покотило.
— Що сталося?..
— Вертайте чимшвидше... У нас нещастя трапилося.
Петро затяг Покотила в хату... Нехай і полковник почує.
— Як лише ви від'їхали, напали на нашу оселю драгуни з тими двома москалями, що недавно ночували у нас. Ввігналися до хутора і стали усюди нишпорити, розбивали комори та скрині і виносили усе добро. Усе вантажили на сани. Говорили, що це все йде на царську казну... Осаул Дутко не давав, та його зарубали шаблями. Пані сотничиха стрілила з мушкету і вбила якогось драгуна, та її шаблями зарубали. Наших козаків під ту хвилю на хуторі не було — порозходилися в село, бо ніхто не сподівався такої напасті. Нас усіх було не більше десятка, і тих вони поконали. Як я побачив, що сам нічого не вдію, викрався із хутора в село, узяв коня і пригнав сюди,— трохи душі з мене не виперло.
— А що з моєю дружиною сталося?
— Вашу дружину схопили, пов'язали рушниками, загорнули в кожухи і кинули на сани,— я більше нічого не знаю.
Петро, почувши таке, трохи не минувся. Схопив себе руками за голову і не знав, що йому тепер робити. Стояв безрадний, мов мала дитина. При ньому стояв батько.
— Не втрачай розуму, Петре, бо його тобі тепер найбільше треба,— бери моїх козаків, скільки буде треба, і здоганяй...
Полковник вийшов на рундук і гукнув так, що й хуртовину переглушив:
— Терешку, осауло,— сюди мерщій!
Вернувся в хату і почастував десятника Покотила горілкою. Козак тепер дрижав, і вода з нього стікала. Петро став надягати кожух, та батько його здержав:
— Ще час, поки козаки зберуться, бо самого тебе не пущу.
Ввійшов Терешко.
— Слухай, товаришу: сталося нещастя. На сотників хутір наскочили москалі, Дутка вбили, сотничиху зарубали, а Степаниду захопили. Треба Петрові помогти та здогонити розбишак...
— Та ще якраз чортяка таку хуртовину наслав, що світа Божого не видно,— каже Терешко, сіпаючи себе в потилицю.
Петро ломив руки в одчаю.
— Не нарікай на Боже провидіння, Петре,— уговорював Терешко.— На мою думку, це й добре. Якби тепер гарна погода, то москалі з добиччю вже були б на Гетьманщині, а туди нам дорога заперта. А в таку хуртовину, то вони далеко не заїхали і мусять в дорозі припинитися. Я навіть догадуюся, де вони тепер сидять. Бодай цю ніч мусять переночувати ще на нашій землі...
— Ти, певно, думаєш про коршму на Кривулі? — каже полковник.
— Так, (про) Кривулю! Вона на шляху на Гетьманщину. А така велика, що помістить дві сотні драгунів. Там ми їх знайдемо певно... Тепер я йду козаків збирати, а ви надто не турбуйтеся, бо це нічого не поможе...
Терешко пішов до куріня. Полковник приступив до Петра і взяв його за руку і поцілував:
— Не вдавайся в тугу, Петре, — воно велике нещастя, та воля Божа ще більша. З тобою посилаю Терешка. Він хитрий, мов лисиця, а коли він зразу не казав нічого, то він певний, що погоня вдасться.
На майдан виїздили козаки. Петро надів кожух, припняв шаблю, узяв пістолі та кинджал. Полковник вийшов за ним на рундук, і — до козаків:
— Хлопці, справляйтеся добре! За нинішню вашу нелегку службу я кожному з вас виплачу по п'ять золотих червінців. Не жалуйте ні труду, ні коней. А візьміть харчів з собою...
— Усього взяли доволі,— каже Терешко. Петрові підвели коня.
— Боже, тебе бережи, і свята наша січова Покрова,— каже полковник.— 3 Богом!
Хуртовина не вгавала. Вихор курив снігом, що світа Божого не було видно. Виїхали за ворота. Полковник хрестив їх. Потім вернувся в хату і переповів сестрі, яке нещастя трапилося...
VI. НА ЗАПОРОЗЬКІЙ СІЧІ
З важким серцем виїздив сотник Жук з свого хутора. Він був певний, що Москва помститься і він більше не побачить свого хутора.
Настала пізна осінь з приморозками. Поспадало з дерева пожовкле зів'яле листя, пожовкла степова трава. По степу гонив вітер сухе перекотиполе. Стелилося обмерзле інеєм осіннє павутиння. Усюди царив сум. Відлітали стадами дикі гуси, жалібно та скорботно гегаючи. Гайвороння, надувши на собі пір'я, сновигало великими плахтами по степу, шукаючи поживи, і сумно зловіщо крякало.
Таке саме було в душі сотника-вигнанця...
Він знав добре запорозькі землі, знав кожну оселю, знав, у кого йому можна переночувати. Був дуже обережний, бо знав, що царські шпиги шнирять по всіх землях запорозьких.