— Чого ж ти так лякаєшся? Так було і давніше, і нам нічого злого не сталося. Живемо спокійно, та й убогості за нами не видно...
— Полковнику, друже, мені здається, що ти сьогодні увесь час переспав і не чув, що там у тебе в хаті говорилося,— що я говорив і твій рідний син. Цариця збирає війська, щоби зруйнувати нашу Січ. До цього ніяк не можна допустити. Нашої свободи, козацьких вольностей треба боронити всіма силами. Вам усім наче позакладало та полудами очі зайшли. Не хочете того бачити, що само на віч лізе... Тому-то я боюся, що наші миротворці підпишуться обіруч: "одрицаюся Січі і козацтва та його вольностей, коли б нас не зачіпали та дали нам в спокою та добробуті віку дожити". От чого мені треба на Січ їхати — може, ще не все козацтво зачемеричене, і дасть розрушитися...
— А що станеться з нами, семейним козацтвом по козацьких паланках?
— А що ж би? Прийдуть царські люди з генералами та панами, нас проженуть, або пороблять своїми чабанами, нас пограбують, і нашу прадідну землю заселять усякою голотою. Краще мені покласти моє життя, як діждати такого сорому. Бодай буду знати, що даю життя за волю, але поки до того прийде, то відрубаю не один десяток московських голів.
Жук став гарячитися, а в тім багато гостей до них поприставало та слухало. Тоді полковник взяв Жука під руку і повів до тої самої кімнати Петра, де недавно був донець.
Жук замкнув двері і каже:
— Бач, яка в мене вдача: що на умі, те й на язиці. Ти добре зробив, що завів мене сюди. Я, розгарячив-шися, готовий був наговорити такого, що не всім треба знати. Воно не без того, щоби сьогодні у тебе між гостями не було якого десятка московських шпигів.
— Ти, друже, надто підозріваєш. Мої гості всі певні. Я коли тебе сюди потягнув, то не тому, щоби боявся шпигів, тільки, щоби воно завчасно не виговорився, що задумуєш робити. Мої гості всі з нами те саме думають.
— Ти, брате, знову надто легковірний, і тебе можна легко підійти та перехитрити. Я тобі лише вкажу на твого миролюбивого протоєрея Созонія. Він, боячися пролиття братньої крові, пішле зараз доноса до київського митрополита, теж московського прислужника, а той передасть це губернатору, і від нього вже й цариця довідається.
— Це вже неможливе, то святий чоловік та спокійний, до того мій приятель. Багато чого доброго він зазнав від мене і багато мені завдячує.
— Та скажи мені, друже, звідкіля ти такого приятеля випорпав, бо скільки мені здається, він недавно тут попує?..
— Його прислав мені з Києва митрополит, та ще ласкавого листа написав до мене, щоби його тут прийняти по смерті нашого добрячого о. Нестора на попівство та йому помогти.
Сотник Жук аж підскочив, наче б його оса ужалила:
— Яким правом київський митрополит встряває у наші церковні справи? Не йому наша церков підлягає, а архімандритові Межигірського Спаса. Там наш єпископ сидить, і звідтам присилає духовників на усі запорозькі землі. Тільки ще нашого добра, що наші церкви незалежні від київської змосковщеної митрополії... Та ж то очевидячки московський шпиг, а ти з ним возишся, та ще називаєш приятелем. Ти не знаєш московських попів. Вони мають обов'язок виявити перед урядом навіть те, що на сповіді дізнаються, коли воно суперечне з тим, чого хочуть царі. Якби я був знав раніше, не був би того сказав, що сказав. Хто як хто, але той твій богомільний Созоній певно зрадить, і мене швидше піймають, як я того сподіваюся. Це приспі-шує мій від'їзд на Січ.
Полковник хотів заспокоїти сотника:
— Кажу тобі, що о. Созоній не зробить того, хочби лиш задля мене. Він же знає, що наші діти заручені.
— Понад царські ласки та гроші немає у тих людей приязні. Чи ти не знаєш, що як Петро, так і Катерина живе доносами? Вони завели тайну канцелярію і ця потвора простягла свої лабети та мацки на всі українські землі. Ті царські шпиги продадуть для царської ласки і лакімства лукавого й рідного батька... Я собі малий чоловік, але знаю, що мої слова донесе цей миротворець, куди треба, і моє та Петрове життя в небезпеці.
Від тих слів зробилося полковникові гарячо за спиною. Чого доброго, ще й Петра вмішають в яку халепу.
Сотник помітив турботу полковника: — Тому-то я хочу, щоби наші діти звінчалися чимшвидше. Хочу ще мою дитину під вінець поблагословити, поки прийдеться втікати у світ за очі, хіба що мене піймають. А як я сховаюся на Січі між козаками, то про мойого Петра й забудуть.
Тепер сиділи оба мовчки, важко задумавшися, аж полковник нагадав собі, що пора прохати гостей на вечерю, і вийшов.
III. ТРИВОГА
Знову посходилися гості, позасідали за столом в обох світлицях. Музики затихли, і з останнім їх звуком пропала і вся веселість. Усі нагадали собі, про що говорилося за обідом, і важкий смуток наляг у них на душу. Полковник ходив між гостей та припрошував, а Жук таки нічого не хотів їсти і сидів при столі, сперши затурбовану голову на руки. Гості говорили між собою стиха, кожному хотілося, щоби вечеря швидше скінчилася та щоби поїхати додому. Ніхто й не думав про те, щоби сьогоднішній празник протягся ще хочби лише через завтра. Не одному здавалося, що на його хуторі вже москалі гостюють.
Та коли по вечері о. Созоній став читати молитву, на подвір'ї перед хатою зчинився рух. Хтось сперечався і чогось добивався, а йому не давали. Небавом увійшов в світлицю, де був полковник, один з домашніх козаків і сказав, що приїхав якийсь козак і конче напирається до пана полковника, бо приїхав у важному ділі. Полковник казав його впустити, і всі були цікаві, щоби почути, певно, якусь цікаву новину. Але й затривожились усі чимало під вражінням того, про що всі думали.
Увійшов у світлицю немолодий вже козак. Видно було, що спішився, бо вся одежа покрилася курявою, а козакові рясний піт стікав з чола.
— З чим приходиш? — питає полковник.
— В нашій оселі зчинилася халепа. В саме полуднє приїхала до нас в село ватага якихсь сербів, обдертих гірш циган,— приїхали з возами, шатрами та з худобою. Царські люди межують нашу землю, вбивають кілки і кожному з тих волоцюг наділяють паї. Пішли наші козаки туди не давати, та їх москалі палицями прогнали. Я гнав сюди, трохи коня не заморив...