— Для п'яниць, для обманщиков у мене нєту помилуванія! Ти обов'язавсь приставить у таке-то число гроші і пристав, хоч здохни, а пристав!
— Семене Олексійовичу, та хіба ж я п'яниця або хіба я коли вас обманював? Підождіть хоч з місяць, поки зароблю!
— Підождіть! Усі ви п'яниці та мошенники! Ви не чуствуєте благодіянія, котороє вам дєлають.
І Семен Олексійович плюнув спересердя.
— Та, Семене Олексійовичу,— ви ж знаєте, скільки я у вас позичав грошей: усього п'ять рублів, а тепер уже проценту набігло п'ятнадцять. Якби п'ять, то я й зараз оддав би вам.
— Вон! Пристав усе, а то цінувать буду!
Ці слова образили мужика:
— Кого цінувать? Мене? А не діждеш!
— Што-о? — зарепетував Семен Олексійович.
— А те, що ти вже забрав мою землю, забрав мої воли, а тепер ще й до хати добираєшся? Не діждеш!
— А вот я тібє покажу, што єсть на вас суд!
— Кат тебе бери з твоїм судом! Єсть і на тебе суд!
— На мене? Протів тебе? Протів мужлая! Протів мошенника!
— Та й проти мене ж! Ти думаєш, як ти багатий, так тобі все можна? Ти думаєш, як ти півслободи занапастив, землю мошенницьким способом видурив, так тобі все можна? Не діждеш!..
Мужик енергійно махнув рукою, плюнув і пішов геть.
— Ах ти ж!..— Семен Олексійович мав сказати щось дуже погане, але в цю хвилину побачив іншого чоловіка, що підходив до його.— Чого ти? — мов чвиркнув, спитавсь він.
Чоловік скинув шапку і вклонився:
— До вашої милості, Семене Олексійовичу.
— За каким дєлом? Гавары!
— Не погнівайтесь, Семене Олексійовичу! Така біда! За викуп досі не заплатив — правлять... Дайте шість рублів!
— Ба! Як нужно мене, то "до вашої милості, Семене Олексійовичу",— перекривив крамар чоловіка,— а як получе дєньгі, так тоді вже чортом смотрить. Усє ви такі!
Чоловік мовчав, понуривши голову.
— Вам оказуєш благодіянія, од голодної смерті вас, п'яниць, спасаєш, а од вас нікоторої благодарності!
— Це звісно, за це спасибі вам, Семене Олексійовичу, що ви нас, дурних, не забуваєте! — казав покірним голосом чоловік, втупивши очі в землю.
Семен Олексійович трохи подобрішав од тих слів. Він почав і собі ласкавіше:
— Ви, мужики, не понімаєте нікоторого благородства. Вам добро дєлаєть образований чоловєк, а ви йому зло!
— Се тошно,— одмовив чоловік,— ми, звісно, люди темні, не знаємо, как і што,— не так, як образовані люди, як ви, Семене Олексійовичу.
Семен Олексійович усміхнувсь на ті слова.
— А єжелі необразовані і не понімаєте, то довжні образованого чоловіка слушаться. Потому образований чоловік повсєгда зна, как і што.
Тепер Семен Олексійович став уже зовсім ласкавий. Він гравсь ланцюжком од годинника, а сам казав далі:
— Повсегда вас, мужланов, научить можеть. А главноє наученіє — ви должні благодарить покорно, єжелі вам благодіянія делають.
— Та хіба я... Та я для вас, Семене Олексійовичу... повсегда благодарим покорно і послухаться радий,— казав далі чоловік.— Аби ваша милость — хоч рублів шісгь.
Семен Олексійович побачив Марка, що стояв неподалеці і дививсь на все це, і відразу ввірвав розмову.
— Ступай у лавку! — промовив він до чоловіка.
І зник у крамниці, а за ним чоловік. Марко пішов далі вулицею. В кінці її стояла школа. Школа була в невеличкій неохайній необмазаній будівлі, що стаяла на тому ж дворі, де й валость. Марко стрів у дворі сторожа і спитавсь:
— Дома ваш учитель?
— Дома! Дома! Пожалуйте, ваше благородія! — заметушився сторож, думаючи, мабуть, що се якесь начальство прибуло. Він увів Марка в сіни і одчинив перед ним двері просто в клас:
— Пожалуйте!
— Та мені вчителя треба! — промовив Марко.
— А ось вони зараз прийдуть! — відмовив дідок та й побіг швиденько через сіни на другу половину будинку.
Марко зоставсь у класі і почав розглядати його. Нефарбовані, погано пороблені парти, всі порізані та пописані школярськими руками; кілька заялозених малюнків з сюжетами з Св [ятого] Письма по стінах, шафа — от і вся школа; хата була невеличка, низька. Марко хотів був ще роздивлятися, але ту ж мить одцинилися двері, і невеликий на зріст, з маленькою білявою борідкою, блідим обличчям, учитель увійшов у клас, застібаючи стареньку піджачину. Познайомились. Учитель звався Карпенко Петро Олександрович.
— Дуже радий! — промовив учитель, стискаючи Маркову руку,— просю до моєї хати!
Знову перейшли сіни та й увійшли у вчителеву хату. Се була світличка, переділена надвоє параваном, старим та обідраним. У хаті було вбого, меблів мало, та й ті старі, але чисто. У кутку коло сталу висіла поличка, а на їй кілька книжок; на столі зшитки, шкільні підручники.
— Ми, городяне,— почав Марко,— дуже цікавимося вами, селянами,— себто — народом і тими, хто близько біля його стоїть та з ним зв'язки має.
— Так...— промовив учитель якось несміливо.
— Ми зовсім не знаємо народу, а знати його треба. Бо тоді тільки, як інтелігенція знатиме народ, тоді тільки вона зможе говорити про єднання з ним, про народну просвіту, нормально поставлену.
Марко зупинивсь, дожидаючи, чи не скаже чого вчитель. Але той мовчав, тільки якось нервово посунув рукою по білявому, зачісаному вгору волоссю.
— Мені здається,— почав Марко знову,— що народні вчителі яко люде, що живуть серед самого народу, багато можуть допомогти в справі поєднання інтелігенції з народом. Народний учитель знає народ...
— Еге, се правда, що нам, учителям, таки доводиться знати його,— промовив нарешті вчитель.— Але ж я думаю, що дуже багато треба часу, щоб просвіта прищепилась народові. Народ дивиться на школу мало-мало як не на ворога свого. Бачили ви, яка школа зокола? Гарчав усю весну, щоб помазали, так староста каже: "Я про те й думати забув". А взимку? Насидишся і без дров, і без усього. А прикростей усяких з цим народом з поводу школи — купа! Ні, якби вони любили просвіту, то любили б і школу, а то вони її не люблять.
— Але ж,— перепинив Марко,— вони посилають своїх дітей учитися?
— Чому не посилати, коли єсть школа? Але якби земство школи не завело, то ви думаєте, що вони самі це зробили б?
— Думаю, Петре Олександровичу. Я маю історичний приклад: ще як на Вкраїні не було ніякого земства, ще за козацької старовини, усюди тоді повставали школи приватною ініціативою.