— Може...— відмовив Карпенко. — Я того не знаю, як у старовину було... Я кажу про те, як тепер. Ніколи не дадуть хлопцеві довчитися до екзамену як треба.
— Але що ж ви зробите, коли економічні обставини їх такі?
— Якби ви знали, яково багато натерпишся через отой екзамен! Тільки ж те й робиш, що б'єшся, як риба об лід, щоб хоч так-сяк обтесати хлопців, щоб вони на екзамені не стовпцями стояли. А ви знаєте, що як мало школярів здає екзамен — се вже нашому братчикові хоч шукай іншої посади. А тепер такі часи повелися, що на науку мало начальство зважає а здебіьшого на те, щоб школярі вимуштровані були, щоб по-солдатському швидко відмовляли та начальників знали.
— Як-то: начальників? — спитав дивуючись Марко.
— А от! — учитель покопавсь між паперами на столі, витяг друкований аркушик і подав Маркові. На аркушикові посписувано було всіх начальників над школою і губернією, починаючи з найвищого, петербурзького, та аж до найнижчого — кожного з повним титулом.
— Оце вчимо. Ви не думайте, що це так собі, дрібниця! Якби ви побачили, як важко дітям оце вчити,— аж жалко іноді їх стане. Ніяких тих титулів та рангів вони не знають, не розуміють і плутають страшенно. Вчимо тиждень, другий, а спитаєшся,— воно тобі й каже: "Его высокопревосходительство дъйствительный статскій преосвященный, господинъ директоръ народныхъ округовъ просвъщеній Иванъ Сидоровичъ Сидоровъ". А він до того ще й не Сідоров навіть, а Трьошкін.
І Марко, і вчитель засміялись.
— От воно чудно, а їй-бо, хоч плач іноді! Хоч як добре школяр на екзамені знає, а на начальниках збився,— все ляснуло, а на вчителя лихо: не привчаєте поважать старших, вольнодумність!.. А ми, їй-бо, старших поважаємо, тільки що дуже важко вчити.
Хтось затупотів у сінях.
— Мир дому сьому! Чи дома ви, Петре Олександровичу! — почувся товстий бас, і на порозі виявилась висока кремезна постать у попівській рясі. Піп поздоровкався з учителем та з Марком,— з ним він уже стрівавсь у панів Городинських,— і сів до гурту.
Піп був ще не старий і на перший погляд подобавсь. Його нечепурне обличчя з кошлатою бородою здавалося Маркові добрим.
Довідавшись про що мова, додав і свого.
— Що важко, то важко вчителям, ну, та й учителі бувають усякі. У нас учитель гарний, а от... Ну, сказати — крислянський учитель: зліз серед школьного двору на кухву, постановив круг себе школярів і скрипку взяв. Сам грає і на кухві танцює, і школярі за ним танцюють!
— А що ж там дивного? — оступивсь учитель.— Сидить чоловік сам, одинокий на слободі — очортіє, ну й почне дуріти... Добре ще, як не п'є.
— А оце ще як? — знову сказав піп.— Один учитель тут поблизу... Так йому очортіло все одно та одно вчити, що він почав своє вигадувати, та й ну мучити школярів усякими такими питаннями, що на їх нікто не може відмовити. Наприклад, з арифметики: а скільки — питається — бубликів міс— титься в нашій землі?
Усі засміялися, а Марко спитався:
— Та невже ж таки можна так одуріти? Адже кругом люди! Читав би!
— Не все ж за книжкою! — відповів піп. — Та хоч би й схотів, то й книжок у нас нема,— додав учитель.— Хіба "Ниву"8 та "Епархіальныя Вѣдомости"9 пренумерує батюшка. Так "Ниви" ж самої не начитаєшся, а "Епархіальнихъ", то й батюшка не чита.
— А люди — де вони? — загомонів знову піп.— Городинські — дуже пишні пани, а до мужлаїв не ходити ж учителеві... Хіба до Цупченка — той таки хоч трохи закривився на чоловіка.
— А чому ж і до мужиків не піти? — спитався Марко.
— Вигадуйте! Чого там ходити? Та й люди погані. Наголо всі мошенники та п'яниці? — махнув рукою піп.
— Ні,— сказав Марко,— мені здається, що коли вчитель хоче освічувати народ, то він повинен його знати добре і не цуратися його. Тоді вчитель не буде сидіти одиноким на селі і не одуріє з нічого робити.
Піп почав сперечатися.
— Знаємо ми їх і так, які вони! Ви думаєте, вони поважають батюшку, вчителя? Так і дивиться, щоб менше дати за требу!
Марко згадав, як навіть Городинські казали про попа, що він уже занадто багато бере за треби. Він не схотів з ним суперечитись, бо було б то ні до чого, і трохи згодом піп пішов.
Марко лишився з учителем, і вони далі розмовляли про те, через що треба єднатися з народом. Зговорилися й про те, як далеко школа стоїть від народу. Марко доводив, що вона чужа народові вже самою своєю мовою.
— От, наприклад, скажіть, Петре Олександровичу, чи добре діти розуміють ту мову, якою ви їх учите? — спитався Марко.
— Де там добре! — махнув рукою Петро Олександрович.— Оце читаєш з ними книжку, питаєшся що те або те слово значить,— таке часом одмовлять!.. Кумедія бува!.. Я іноді записую — сміху ради... Ось постривайте!..
Він знов покопався на своему столі і витяг звідти папірець та й почав з його вичитувати, як його школярі поясняють московські слова. Читав і сам реготався, та й справді пояснення були часом надзвичайно чудні.
— І сказати б дурні,— говорив учитель,— дак ні: поговориш з ними, то дуже тямуща дітвора, а, отже, сплете таке!
Марко скористувався з цього і почав розказувати про потребу рідної мови в школі, про те, як се робиться в Галичині. Вчитель слухав, широко розплющуючи очі, і, іноді дивуючись, питався:
— Так-таки і в гімназії — ну, скажемо, фізику,— по— вкраїнському?
— Авжеж!
— І в університеті?
— І в університеті.
— Штука, я вам скажу!
Він аж схопився з місця — так його це вразило — і почав ходити по хаті, раз у раз нервово соваючи худою рукою по білявому волоссі. Але потім зупинився.
— Ні, Марку Петровичу,— може, там так і можна, а в нас ні! — сказав він зважливо.
— Чому ж то так?
— Де ж у нас? Нема таких людей, щоб того хотіли.
— А народ,— спитав Марко.— Мільйони народу? Ви скажете, що він сам москалиться,— то правда. Але йому цього треба, і коли він того не каже, то тільки через те, що поки щo не розуміє сам своєї потреби. Треба, щоб йому це було вияснено.
— А хто ж вияснятиме? — не згоджувався вчитель.— Нема таких людей.
— Ні, є,— відказав Марко і почав розказувати вчителеві про нову вкраїнську інтелігенцію, про національний рух український.
Учитель цього нічого не знав. Він страшенно зацікавився, і вони довго розмовляли...