— Я цілком згоджуюся з вами,— промовив він до Голубова. — Я давно вже думаю про се і дійшов укупі з найкращими адміністративними розумами в Росії до тісї думки, що тут треба якнайшвидше запобігти лихові...
— Та цим же ти запобіжиш? — перехопив старий Городинський.
— Ось,— протяг далі спокійно та поважно син,— я зараз скажу. Мені здається, що лихо в тому, що мужик живе не під законом,— його життя, його діяльність не зрегульовані. А се повинно бути. Повинна бути така адміністраційна система, що не дозволяла б мужицтву хитатися туди й сюди і в дрібницях регламентувала б масову роботу: щоб за погане хазяйнування, за пияцтво, за лайку, за мошенництво, за неходіння до церкви, за неповагу до старших і за всякі такі ікші мужичі провини була зараз кара і щоб та кара завсігди висіла над мужиком, не дозволяючи йому відхилятися набік.
— Справді? — спитався Марко. — І се тільки мужикові? А чому ж, коли так, і не панові? Адже й пани винні в тому.
— Чому? — жваво обізвався Голубов.— Тому, що люди поділяються на дві частини — ні, "стани" — ні, бо ся річ тільки послідок тієї чи іншої державної системи, а я кажу про те, що єсть послідком соціально-економічних обставин,— поділяються на дві частини: освічених або тих, що порядкують, та неосвічених або тих, що працюють. Се закон життьовий, й його ніщо не зсуне. І закон цілком правдивий: на те, щоб процвіла культура, цивілізація, треба, щоб нерозвита маса давала свою мускульну працю. Але ми тепер бачимо, що ця маса нехтує своїми обов'язками і тим шкодить культурі. Мусимо, отже, запобігти цьому лихові, присилувавши її.
— Я додам ще одно,— почав знову Іван Дмитрович,— а саме те, що така система мала б ще й іншу вагу: вона виховувала б масу в потрібному напрямку, робила б з неї гарну дисципліновану робочу силу.
— Себто,— сказав Марко,— ви хочете виховувати народ так, як виховують воли чи коні?
— Чому ні? — зовсім спокійно відмовив Іван Дмитрович. — Дарвін6 довів, що закон для звірят і для людей один. Чому ж нам систему виховання звірів не перенести на темну робочу масу? Вона ж у посуванню наперед цивілізації відограє таку ж ролю, як робоча товарина у нашому господарстві.
— Ні,— озвавсь пан Городинський,— може, твоя система й гарна, але всі ваші системи,— бачили се ми добре за останні часи,— ні до чого не доводять. Волію вже старе кріпацьке право. То так система була! Система слухняності!
— Ах, папа,— ну хто ж тепер може думати про кріпацтво? Се тепер дико! Я кажу, що, зовсім одкинувши ті застарілі форми, можна спорудити таку нову...
— Що вона буде гірша від старої? — перепинив Марко. — Я не розумію тільки одного: як може людина казати про другу людину, що її можка виховувати як коня або вола!
— Я теж цього не розумію! — почувсь зненацька Катеринин голос.— Я згоджуюсь, що мужики не здатні до такого життя, як ми, освічені люди; але все ж вони — люди!.. Чому ж, коли так, не вести їх і на заріз?
— Ah, mon Dieu! Нащо так гаряче? — озвавсь сміючися брат.— Заспокойся, ніхто не буде мужиків різати, а кажуть тільки про те, щоб зробити їх здатними до роботи на освічений клас, що дає всьому порядок.
— Та яке ж право маєте ви се робити? — палко спиталася Катерина і її блискучі очі стали ще блискучіші, а щоки так і зачервонілись.— Мужики також люди!
— Такі ж, як і так звана інтелігенція! — додав Марко.— В цьому я зовсім згоджуюсь з вами, Катерино Дмитрівно, і тільки мені здається, що ви помиляєтесь, вважаючи народ не здатним до культури та просвіти. Я думаю, що простий народ, а надто народ український, так саме здатний до вищої культури, як і панський клас. Що цьому правда, тому багато доводів.
— Яких? — спитавсь Іван Дмитрович.
— Та хоч би те, що народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей,— Шевченка, наприклад.
— Я нічого не читала Шевченкового,— відмовила Катерина.— Я тільки чула, що єсть такий хохлацький поет.
— Ви, одначе, українофіл! — скрикнув Голубов.
— Що таке українофіл? — спитaлася Катерина.
— Українофіли,— відказав їй Голубов,— се люди, які хочуть усіх удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.
— І на додаток,— доточив Іван Дмитрович,— вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.
— Ви трошки не так визначили річ,— засміявся Марко. — Українофіли, чи — ліпше сказати,— українці, свідомі свого "я",— се люди, які розуміють, що українська людність,— або по-вашому хохли,— то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідуум так саме вимагає со6і змоги виявляти своє "я", свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє "я". Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.
— Нема української мови — є тільки жаргон,— гостро відказав Голубов.
— Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу,— се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу,— досить того. Тоді являється література.
— Де ж вона у вас? — аж скрикнув Голубов.— Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?
— Ми зовсім не зневажаєм її,— відказав спокійно Марко,— навпаки, любимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями; але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.
— І ви думаєте, що ви чогось можете досягти? Ви!..— аж скрикнув Голубов і ввесь почервонів.
— Я певний, що досягнемо,— відповів Марко, силкуючись бути спокійним.
— Чого? — спитав Іван Дмитрович.— Щоб розвалилась Росія?
— Вибачайте, Іване Дмитровичу, але мені здається, що се питання можна облишити. Ми справді домагаємось, щоб українському народові забезпечено його права як нації, але від сього і до розвалювання Росії ще дуже далеко.