Марко пішов швидше...
А тим часом уже вечоріло. Сонце сідало за високу скелю, що була по той бік річки, проти слободи, і останнім промінням золотило слободу. Вечірня прохолода починала віяти навкруги. Марко повернув додому.
Але йому не хотілося проходити знов тією ж улицею. Він звернув у провулок, і тоді пішов низом поза селянськими городами. Не поспішавсь додому, а йшов тихо, думаючи про те, що довелось йому побачити. Несподівано почув голоси: за тином стояли два парубки і розмовляли, не бачачи Марка.
— А давно ти до неї ходиш? — питавсь один.
— Та всю зиму.
— Чого ж ти бросаєш?
— А ну її к чорту — ще дитину приведе!
— Боїшся, щоб на тебе не сказала?
— Кат її бери — хай каже! Хіба мені що? Мало я перевів?.. А так... увєрилась!..
— А я ще до своєї поки походю...— відмовив перший.
Парубки розмовляли й далі, але що саме, Марко вже не чув,— він проминув їх.
Уже зовсім смеркло. На селі посвітилися. Парубки й дівчата дужче заспівали. Деякі гурти співали так близько, що Марко розбирав слова. З одного краю чулося:
Ой ти, Ваня, ти разсукин син такой!
Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?
Чи у карту, чи в ігранти прогулял?
Чи у Каті на перинах пролежал?
А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівали:
Улюбився-урєзался!
Бил би ножик,— зарєзался!
Давай ножик, погастрєй,
Зарєжуся паскарєй!
Марко вернувсь у свою хату похмурий та замислений. Все, що він бачив, уразило його та ще й дуже погано. Важкі думи опанували йому голову. Він почув потребу щиро з ким поговорити і сів писати листа, до свого друга Семена Лісовського. Списав йому всі сцени, які сьогодня бачив, а наприкінці додав:
"Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб — нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув "Іс трахтира в погрібок", замість щиро народньої мови — ламану мішанину. Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не вдержались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно! Може, хоч у тебе є що відрадніше — розваж!.."
Другого дня, прийшовши до обіду, Марко побачив нову людину. Се був гість, Яків Петрович Голубов. Батько його, захожий москаль, колись ганяв з України на північ гурти, а далі так розжився, що міг купити в українських степах більш як тисячу десятин землі, тоді дуже дешевої. Сам господарював мало, а більше наймав землю за гроші людям і добре з них брав. Помалу прикупав ще землю. Син Яків, одинець, спершу мав був допомагати батькові, навчившись трохи письма у якогось дяка чи солдата. Але ж далі побачив старий Голубов, що освіта дає змогу ширше розсувати руки, далі їми сягати, хапаючи та тягнучи до себе в кишеню, й він оддав сина до гімназії, а потому, як той схотів, і до університету. Син вийшов відтіля "паном" на всі боки і, одержавши незабаром після батька чималу маєтність, осівсь там та й почав хазяйнувати. А проте він не запакував себе на селі: гулящого від господарювання часу жив у місті, любив бувати поміж людьми, любив веселе панське товариство, не цурався й книжки, люблячи найбільше сьогочасних французьких натуралістів, і в інтимному гуртку казав, прицмокуючи, про "Нану":5 "Се книжечка дак так!" Одягавсь пристойно, був з себе непоганий і подобався жінкам, з якими вмів розмовляти весело й дотепно про всякі дурниці. В поважнішому товаристві любив критикувати літературу та вмілість, говорити про психологію та політику. Серед панства, хоч і не найвищого, його залюбки приймано; та й більше панство не цуралось його і саме ось через що. Перенявши від батька та поліпшивши його систему хазяйнування, він зумів так гарно господарювати, що вже купував нових тисячів зо три десятин землі, а його гроші часто йшли на позички панам; зовсім зрозуміло, що чимало панів Голубов мав векселями у себе в руках — то мусили такі приймати його за знайомого, хоч би й не хотіли. Городинський теж щось йому винен був, і хоч пані Городинська часом і щулила якось особливо очі на Голубова, але се тільки тоді, як він не міг того бачити; знала, що без його не обійдешся, бо їх хоч і чимала маєтність була заставлена та й перезаставлена вже по банках.
Маркові трохи не сподобались його хитрі та швидкі очі,— з їх визирав крамарчук. Але взагалі з погляду се був освічений чоловік — гарно вбраний, з гарно підстрижекою русявою борідкою, з викоханим чепурним обличчям. Посідали за стіл, почалася гуртова розмова. Тільки пан Городинський, завсігди балакучий, тепер чогось супився. У його трапилась суперечка з людьми, він не міг її ніяк забути і нарешті таки не втерпів і розповів усім.
— Подумайте, п'ять десятин найкращої пшениці витолочили падлюки! Сьогодні волів заняв,— прийшли, говорять: — Оддайте! — Оддайте! — І такі вже ласкаві та ввічливі!.. Ні, брешете,— заплатіть мені за п'ять десятин пшениці!
— Заплатять вони вам! — обізвавсь Голубов.— Хіба ви не знаєте цього хамства: вони раді б інтелігентну людину з'їсти! Хіба для їх істніє власність? Вони тільки свою власність уміють поважати.
— А панської — ніколи! — перепинив Городинський.— Се правда. Ми і мужики — се два вороги. Мужик вишукує всякої змоги одурити, обікрасти, підвести під монастир пана.
— Невже так? — спитався Марко.
— А ви ще не знаєте? — повернувсь до його старий Городинський. — Ви ще не знаєте цих мошенників? Та знаєте ви, що у мене, відколи я господарюю, ще не було з їми умови, яку б вони цілком, так, як треба, додержали.
— То нащо ж ви з ними маєте діло? — спитався Марко.
— Як — нащо маєте діло? — здивувавсь пан.— Треба ж мені хазяйнувати, треба ж із чогось жити!
— Виходить, що ви все ж користь од їх маєте?
— Вже ж маю! Нащо ж би я й клопотався з цими падлюками! Але коли робиш діло, то роби чесно, а не щоденне одурювання!
— Вибачайте, ви бували коли на селі? — спитавсь у Марка Голубов.
— Бував, але дуже на короткий час.
— Шкода, що ви не були довше та не господарювали самі,— тоді ви знали б що це за цяці. Їм нема ні законів, ні релігії — нічого святого. Се не люди, а свині!
Кров спалахнула в Марка, як він почув цю образу, кинену на його народ. Але він здержавсь, та ще до того тут пристав до розмови Іван Дмитрович.