І макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. І дивним дивом Труда зовсім не помічає, що Максові нема ніякісінької охоти до таких жартів, зовсім не помічає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зітхань.
— Ей, Максе! Весна надворі! Чуєте? Та весна ж, Максе! Руді, ми з вами полетимо влітку в Кордільєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб ніхто його не турбував, і полетимо. Правда?
Макс мружить очі на вершечок каштана, на якому кокетливо, манірно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.
— На чому ж ви полетите? На крилах кохання хіба?
— А що ж! І на таких крилах можна полетіти!
— О, звичайно. А надто на чорно-срібних!
— Чудесні крила! Кращі за чорні!
— О, напевно. Хто ж сперечається? Це відомо давно.
Макс недбало підводиться, засуває руки в кишені й розвезеною, лінивою ходою йде собі геть. А Труда, чудна дівчина, раптом радісно, в захваті хапає Руді за руку й бурно тягне його в протилежний бік, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забігти обняти мамуню, паню Штор, і сказати добридень бідній трупоїдці-принцесі. Смішна, вперта, завзята старорежимка. І досі страшенно сердита на сонячний хліб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсім, ніколи-ніколи не буде. Баста. Так чого ж іще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досі не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вінчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фі, фі! Годі! Ніяких пристойностей і моралей. Попрощайтеся, ваша світлосте! Тепер вінчає сонце, співає вітер, свідки — сосни, музика й танці —у грудях. Правда? — Правда, Руді, смішні й бідні ці двоє? Так чудесно могли собі давно жити разом. А тепер от... Ех, а ще, мабуть, місяців кілька до справжнього літа зосталось. Правда, Руді?
І раптом Труда зупиняється, перепиняє Руді дорогу й здивовано дивиться йому в лице.
Ні, Руді! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?
Ні, Руді нічим не ображений — в нього тільки трошки заболіла голова, занадто довго на сонці ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помітлива).
— Правда, Руді, ви — страшно милий. Ви — прекрасний, Руді. Я вам це цілком серйозно кажу. І коли б я не... цебто коли б інші умови, я б неодмінно вас покохала. Ви — такий дитячий і сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Руді, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Руді? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. І надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. І вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудії Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.
Ну, Руді мусить попрощатися — він додому не хоче йти (крізь скло нижньої веранди видно дві голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сіренькими очима, друга — іпишно-червона).
І Руді повертається й іде в сад. Але в саду кострубатий технік із цілим виводком техніченят скубе свіжу траву, піднявши галчиний крик.
І доктор Рудольф знову йде на вулиці, на площі. Поранені, понівечені, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стінами, із сміттям, брудом, із слідами руїни й смерті, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивісками, смішними золотими літерами реклам, вони повні гуку, співу, сміху. І вітер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрійно примружені очі, в ліниві, сонні, ще не вмивані лиця, гасає по норах, лопотить розвішаними ковдрами, задирає сукні, торохкотить обідраною бляхою непотрібних смішних вивісок.
І дивно, і солодко, і незрозуміле, що так можна цілими днями мружитись, потягатись, підставляти лице сонцю і вітру. І сьогодні, і завтра, і післязавтра, і довгий, безкраїй ряд днів, сонячних, вільних, просторих. Боже мій, ну, що ж такого, що іржавіють машини, порохнявіють лабораторії, що миші гризуть бібліотеки. "Тепер вінчає сонце, а музики й танці — у грудях. Правда?" Та, розуміється, правда!
***
Уже рябіє сад зеленим ряботинням, уже вишні, яблуні, груші повдягали біло-рожеві вінчальні серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпів. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цілими оберемками жбурляє свої віясті посмішки. Савану й сліду немає, чорні, масні латки затяглися зеленими їжачками. Сиві, червоні, жовті бруньки женуться одні за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий із вихорами на висках нахаба-технік із сокирою в руках ходить по подвір'ю, по саду, знову по подвір'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розігнати б кров — застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хіба йому? Ач, як невміло сокиру тримає.
Нахаба-технік помалу, гуляючим кроком підходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмішку вищості. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобі тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.
— Ану, чоловіче, давайте я вам іпоможу. Пустіть.
Насамперед сказано "чоловіче". Потім нахабна, фамільярна посмішка. По-третє, від цих скотів, навіть помираючи, поміч брати гидко.
Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-техніка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибі їй, із кректінням розколюється.
Технік знизує плечима й іде далі — не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємніше б оце закасати рукава, стати біля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зі-і-і! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вікна, та щоб небо видно було. Чудесно!
Технік спльовує й іде на терасу. Щасливці малярі — їхня майстерня з ними. Ач, патлачі, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальці дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять — важності-бо, пихи, страшенної серйозності скільки! Стільки ж, як у Фріцхена й Амальхен, що позують їм.
Досадно технікові, непокійно, тісно. У ліс, на поле піти? Ну, щодня в ліс Візочок дітям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати літачка за найновішою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярі тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен і Фріцхена.